«Зимою у бункрі» – спогади Степана Стебельського

Спогади Степана Стебельського (псевдо «Хрін») «Зимою у бункрі» – цінне свідчення повстанської боротьби на Дрогобиччині.

«Входячи до бункру, я перехрестився. Бункер для мене видавався живим гробом. Вперше в своєму житті йду зимувати під землю», – писав командир УПА Степан Стебельський у спогадах «Зимою у бункрі» (1947-48 рр.), адже особисто «почувався спокійніше» у бою, віч-на-віч з ворогом.

Вшановуючи День Української Повстанської Армії, згадаймо героїзм і самопожертву повстанців, які боролися в умовах «бункерної війни», їхню «муравлину, важку і відповідальну працю». Для багатьох повстанців криївка стала місцем їхнього останнього спочинку.

Безперечно, глибше зануритися у буремні часи «підпільної України» допомагають спогади безпосередніх учасників УПА, і одними із найкращих вважаються написані С. Стебельським («Хріном»): «Крізь сміх заліза» та «Зимою в бункрі». Сторінка за сторінкою – і перед нами захоплююча хроніка-спогад одного із провідних бойових командирів УПА, який провів понад сто боїв на Лемківщині.

Слід згадати, що загибель в засідці із сотень «Хріна» та «Стаха» у березні 1947р. заступника міністра оборони Польщі генерала К. Сверчевського, «відомого вішателя Лемківщини», була використана як привід для початку акції «Вісла». За свій героїзм і відвагу С.Стебельський був відзначений Срібним Хрестом бойової заслуги І класу та Золотим Хрестом бойової заслуги І класу. Про «Хріна» ходили легенди, а про його лемківську сотню складалися пісні.…

Влітку 1947р. С.Стебельський пробивається зі своєю сотнею через польсько-радянський кордон у Дрогобицьку область і перебирає обов’язки командира одного з тактичних відтинків УПА – «Маківка-24». Призначення одержав особисто від майора М. Твердохліба «Грома», командира ВО «Говерля». Саме про перебування у карпатських лісах на Дрогобиччині йдеться у книзі «Зимою в бункрі».

Спогади «Хріна» відзначаються цікавим стилем, адже автор подає не тільки хроніку бойових дій і фактів, а розповідає про самих повстанців, їхні переживання. Дуже правдиво, без прикрас описано життя у підземному бункері. Це постійна готовність вояків УПА до нападу енкаведистів, це будні в умовах, коли «здоров’я нидіє у вогкій, сирій землі», це хвилювання за своїх рідних і близьких. Із тугою згадує Степан Стебельський улюблену донечку Лілю: «Якщо прийдеться Тобі шукати свого татка між тисячами могил повстанців – спитай людей, де спочиває Хрін. Всі ідемо могутнім маршем, щоб принести волю Україні, принести щастя і кращу долю мільйонам маленьких «Ліль».

Водночас у спогадах описується оптимізм повстанців, які все ж «старалися робити веселі дні, щоб не глядіти завжди в жорстоку дійсність, яка нервово і фізично вичерпувала нас всіх». Автор із гумором описує ворожіння на Андріївський вечір, даровані невибагливі «миколайчики», зустріч Свят-вечора «за всіма народними звичаями Лемківщини і Бойківщини, які лише хто з нас запам’ятав».

Сотник С.Стебельський («Хрін») загинув у бою в листопаді 1949 р. далеко від України, на території Чехословаччини. Йому було 35 років. Завдяки збереженому машинопису його спогади були опубліковані в діаспорі. Зокрема, книгу «Зимою у бункрі» було опубліковано у видавництві «До зброї» у 1950р. До музею «Дрогобиччина» видання потрапило як частинка подарованої особистої бібліотеки Степана Кікти із Клівленда (Огайо), уродженця с.Унятичі на Дрогобиччині.

Ця книга і нині хвилює читача до глибини душі. Завдяки цим спогадам дослідники історії УПА мають детальну інформацію про побудову повстанських бункерів – криївок. Надихнулися і ми цією книгою при створенні у відділі історії діорами-макету «Повстанська криївка» – справжнього феномену УПА.

Як писав С.Стебельський: «Бункрів на карпатських теренах були тисячі і кожен бункер чи криївка був інакше побудований, інші були конспірація, маскування, тактика повстанців». Місце розташування схованки «Хріна» і восьми повстанців було у молодому ялиннику, поряд якого знаходився потічок, не позначений на карті.

Тож пропонуємо вашій увазі надзвичайно цікавий опис криївки на дрогобицькій землі:

«Нарешті ми коло нашого бункеру. Місце, в якому він побудований, незамітне… Розглядаюся і важко його знайти. Лише, коли побачив глину на вітках смерічок, я догадався, що бункер тут. Довкола земля замаскована, посипана шпильками з купин муравлів, понасаджувані ялички. Глини з бункеру, щось два вагони, поносили стрільці до урвиська над потоком, замаскували…

Відкриваємо віко у формі скриньки, що наложена глиною, з верху насаджена мохом. По сходах злазимо до входу, а відтак триметровим коридором до середини…Бункер наш невеликий: довгий на 4 м, широкий на 3 м, з одного боку високий на 2 і пів метра, з другого боку на півтори, так щоб стеля, покрита грубими дошками, мала спад для води. Стіни виложені сухими коленими бельками. Під вищою стіною поздовж стояла прича з дощок, яку ми накривали палатками. Під голову не було нічого, хіба п’ястук. Спання тверде, як за часів князя Мономаха. Воно було таке, щоб через сінники, подушки, солому, сіно – не множилися насікомі, звані «приятелями партизана», та щоб не було «національного тертя».

Під приччю було складено бараболю, в невеликому мішку буряки, цибуля і часник. На одному кінці причі був побудований столик на писальну машину, званий нами «канцелярійний кутик». Над причею стояв образ Божої Матері, прибраний вишиваним рушником і квітками з паперу, під ним Володимировий тризуб та портрет полк. Коновальця.

В протилежному кутку від нашого «бюра» були складені мішки з житньою мукою, крупами, квасолею і бобом, а на верху стояли в мішках сухарі, щоб не заплісніли. По другому, нижчому боці, біля входу, стояла кухня, вимурована з камінців з потока. Комин – це дві рури, які на поверхні були рівні з землею. При кінці вони дещо вужчі, щоб на випадок наскоку ворога він не міг кидати туди гранати. На день маскувалося рури мохом. Один метер від кухні була умивалька, в якій щоденно кожний стрілець мусів обов’язково митися зимною водою до поясу…

Кожний стрілець мав свій цвях, на якому вішав шинелю, шапку і зброю… Нижче вішака стояли два ведра на воду до пиття, одне на помиї. На долівці була підлога. Під підлогою – яма, в якій на випадок «попуску» буде збірник на воду. З протилежного від входу боку був підземний тунель на 20 метрів аж до потока. В потоці він був прикритий колодою. Там була криничка, звідки ми брали воду. В тому тунелі стояли бочілки з м’ясом…

Тунель потрібний нам на випадок наскоку ворога. Коли він обстрілюватиме віко: декількох вискочить тоді до потока, викинуть кілька гранат, а коли всі вийдуть, – вогнем пробиватися. Звичайно, в такому наскоці половина повстанців гинула… Коли ж була точна «всипа», тоді звичайно з бункеру ніхто не виходив живим..».

Спогади-хроніка С. Хріна підтримували військовий дух на окупованих територіях і вселяли віру в те, що незважаючи на жорстоку дійсність, Армія Нескорених вистоїть до кінця.