У четверту неділю після Зіслання Св. Духа Церква подає до наших роздумів євангельський уривок про оздоровлення слуги сотника, римського центуріона. Роздуми про вчинок сотника є надзвичайно актуальними для українського сьогодення. Адже саме віра і мужність наших воїнів перемагають московських фашистів у повномасштабній війні, яку розв’язала Росія проти України.
Сучасній людині важко собі уявити релігійні, культурні, побутові бар’єри, якими було поділено народи дві тисячі років тому. Одяг, звичаї, манери поведінки, їжа і безліч інших деталей дозволяли безпомилково відрізнити єгиптянин перед тобою, грек чи юдей, навіть коли кожен з них говорив грецькою мовою. Македонська правляча династія Селевкидів намагалась для єдності своєї держави усунути ці відмінності, запровадити для всіх одну віру в олімпійських богів. Але цим викликала повстання єврейських братів Маккавеїв та вихід Юдеї з-під влади правлячої династії. Мудрі ж римляни, як і перси, залишали підкореним народам право на збереження власних культурних звичаїв та релігійних обрядів, зобов’язуючи їх шанувати римський закон і владу сенату.
Від 63 року перед Р. Х., коли римський полководець Помпей зайняв Єрусалим, у житті юдеїв змінилось небагато. Ніхто не змушував їх поклонятись Юпітеру та Юноні, вбиратись і поводити себе як римляни. Було збережено навіть царську владу юдейської династії Ірода, яка підпорядковувалась Риму. Про чужу владу в Святій Землі нагадували лише чотири римські легіони, розміщені там, і запроваджені Римом податки.
Але, не зачіпаючи місцевих звичаїв, римляни все ж тримались у підкорених країнах як чужинці. Їхні гарнізони жили власним життям, цілком ізолюючись від довколишнього населення. Вони поводились, зазвичай, зверхньо і самовпевнено. Монотеїстична юдейська віра виглядала в очах римлян диким і похмурим забобоном, місцева культура — відсталою. Нікому з римлян і на думку не спало б вивчати мову місцевого населення — арамейську, так само, як російські чиновники не збирались вивчати мову народів окупованих країн. Тим-то й незвичайним був сотник — римський центуріон — із приморської частини Галилеї, котрий виявив безмежну довіру до Христа і звернувся до Нього по допомогу. Вже цим зверненням римський офіцер засвідчив пошану до місцевої релігійної традиції і до того, хто проповідує її — популярного в Галилеї Вчителя з Назарету.
Слід зазначити, що до 44 року після Р. Х. римські легіони стаціонарно базувались лише в Єрусалимі та Кесарії. Разом із тим, поставлені Римом місцеві правителі мали свої національні загони, створені на зразок римської армії. Тогочасна Галилея та Перея знаходились під керівництвом Ірода Антипи — сина Ірода Великого. І саме до його армії належав гарнізон, що підтримував порядок у Капернаумі, де служив названий вище сотник. Зазвичай, на службу наймали чужинців не пов’язаних із місцевим населенням. У багатьох випадках римська армія відряджала перевірених і надійних командирів для забезпечення лояльності й контролю над загонами місцевих правителів. Ймовірно, одним із таких командирів був і сотник капернаумського загону.
Головною військовою одиницею римської армії був легіон, що складався приблизно з 6000 солдатів. Для зручності їх ділили на 60 центурій (сотень), кожна — під керівництвом центуріона (сотника). Очільники центурій обиралися з професійних вояків, що підписували 20-річний контракт за ознаками мужності, поміркованості й авторитету серед солдатів. Сотники вважалися хребтом римської армії, бо на них трималися дисципліна та виконання конкретних військових завдань. Публій Флавій Венцій Ренат — давньоримський військовий теоретик і письменник кінця IV – початку V ст. після Р. Х. у книзі «Про військову справу» яскраво змальовує типового сотника того часу. Центуріонами обирали воїнів, що відзначились високим зростом та видатними фізичними можливостями, майстерно кидали списи і дротики, досконало володіли мечем, щитом та іншою зброєю, вміли вигідно розташувати табір і забезпечувати його охорону. Центуріон — кмітливий, тверезомислячий і надійний, в будь-який час готовий виконати наказ без зайвих розмов. Він постійно підтримує бойовий дух своїх солдатів, регулярно їх тренує, вдосконалюючи мистецтво володіння зброєю, пильнує, щоб вони були належним чином одягнуті, взуті й екіпіровані, аби зброя була завжди відполірована до блиску. Але, по-при те, багато з них відзначалися зневагою і жорстокістю до місцевого населення.
Центуріони були віддані римському імператору і поклонялись численним богам і духам, від яких сподівалися допомоги у битвах і захисту військового табору. Відповідно, й капернаумський центуріон, шукаючи зцілення для свого слуги, міг звернутися до одного з язичницьких храмів, як і чинила більшість римських солдатів. Тогочасна Галилея мала цілий ряд таких храмів, відновлених або збудованих за часів правління Ірода. Сотник міг звернутись до відомого в той час равина Rabbi Hanina ben Dosa, що також жив у Галилеї. Історія зберегла багато оповідань про чудеса, що здійснювалися за його молитов. Щоправда, равин був відданим юдеєм і молився за таких самих відданих одновірців (наприклад, його молитвами зцілився син Гаманаїла). Не збереглося жодного оповідання, де він молився за язичників, або спілкувався з ними. Навряд чи авторитетний релігійний діяч дозволив би собі виняток з правила для представника окупаційної армії.
Натомість Христос був відомий своїм однаково прихильним ставленням до всіх без винятку верств населення і не відкидав жодної людини, навіть якщо це не подобалося його співвітчизникам. Так діяли й старозавітні пророки: «Істинно говорю вам, багато вдів було в Ізраїлі у дні пророка Іллі, коли небо замкнулося на три роки і шість місяців, так що настав великий голод по всій землі, і до жодної з них не був посланий Ілля, а тільки в Сарепту Сидонську, до жінки-вдови. І багато також було прокажених в Ізраїлі за пророка Єлисея, і жоден з них не очистився, тільки Неєман-сирієць» (Лука 4: 25–27). Христос знаходить істинну віру не серед священників Єрусалимського храму і не серед фарисеїв — духовних провідників ізраїльського народу. Носіями правдивої віри виявляються люди з палестинського простонароддя — милосердний самарянин, жінка-хананеянка, самарянка, кровоточива, блудниці, митарі, каліки, і ось тепер ще й представник римської армії.
Піклуючись про свого слугу, капернаумський сотник здивував Христа своєю вірою і смиренням. По-при те, що римським солдатам прищеплювали високу самооцінку та впевненість у вищості завойовників над підкореними народами, сотник був винятком. Його славу відкриває великодушне смирення: «Господи! Я недостойний, щоб ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово, і видужає слуга мій» — на противагу тому, що юдейські старійшини говорять про сотника: «Він достойний, щоб Ти зробив для нього це» (Лука 7: 4).
Цей євангельський уривок демонструє силу молитви за ближніх. Хворий слуга, зцілений Христом на прохання й по вірі його сотенного командира. Це свідчення того, що віра й молитва однієї людини може допомогти іншій.
Те ж саме ми маємо і сьогодні. Коли наші мужні захисники дякують кожному з нас не стільки за волонтерську допомогу, скільки за молитву: «Ваші молитви бережуть нас, а ми захистимо вас». І ми дякуємо їм за чин захисту Української Держави та її громадян.
Цікаво, що Євангеліє не зберегло імені сотника. Бо ця історія не зовсім про імена. В цій історії головне те, що може зробити людина вірою, і що робить Бог у відповідь на людську віру. І хоч ми свято бережемо ім’я кожного українського героя в цій війні, далеко не кожен українець, хто молиться за наше військо буде відомий нашій історії. Бо в Божих справах головним є не ім’я, а добра воля носіїв імен.
Варто відзначити, що всі римські сотники згадуються в Новому Завіті у позитивному контексті. Серед них — сотник Лонгин, що, стоячи під Розп’яттям, визнав Христа Сином Божим (Матвій 27: 54); сотник Італійського полку Корнилій — перший язичник, що навернувся до Христа (Діяння 10); сотник, що захистив апостола Павла від бичування (Діяння 22: 25–26), а також сотників, що посприяли його убезпеченню від страти на вимогу сорока юдеїв у Єрусалимі (Діяння 23: 17, 23); сотник Август, що був з апостолом Павлом під час корабельної аварії при березі острова Меліт в Адріатичному морі (Діяння 27: 1, 11, 31, 43).
Четверта неділя після Зіслання Св. Духа має також назву «Неділя всіх святих українського народу», серед котрих немало було і воїнів. Зокрема й дрогобицький дерев’яний храм XV–XVII стт. носить назву Св. Юрія, котрий також був воїном, навіть не сотником, а тисячником у війську царя Діоклетіана — римського язичника. А серед сюжетів стінопису XVII ст., створеного Стефаном Медицьким важливе місце займає постать св. Теодора — воєводи східно-римського міста Гераклеї. І хоча св. Юрій та св. Теодор не були українцями за походженням, все ж український народ їх дуже шанує.
Але є в дрогобицькій церкві Св. Юра на емпорі дуже по-особливому змальований біблійний сюжет «Втеча Святої Родини в Єгипет від Ірода»: на монументальній іконі початку XVIII ст. Богородицю з Дитятком супроводжують саме українські три воїни — опришки, котрі захищали свій народ у Карпатах упродовж XV–XIX стт.
Автор – Юлія Лаврись, наукова працівниця відділу пам’яток дерев’яної архітектрури
Світлини – Володимир Пограничний
