Одним з основних завдань І. Максимчука, що присвятив себе дослідженню звичаю, був пошук права в різних сферах життя бойків. Демонстрація факту нерозривності традиції та права чітко простежується в його етнографічних розвідках.
Нерозривність права та обряду фіксується різними життєвими ситуаціями, але найбільш повно вона відобразилась у весільному обряді бойків. На Бойківщині у кін. ХІХ – поч. ХХ ст. переважаючою формою укладення шлюбу була за домовленістю між батьками. Також іншою формою укладення шлюбу була ініціатива молодих. Усі домовленості, які спричиняли юридичні наслідки, укладалися батьками, оскільки неодружена молодь до шлюбу не мала господарчої самостійності і тому не могла представляти свої інтереси.
Шлюбна угода – це цілий комплекс громадсько-сімейних домовленостей, як усних так і на папері: між молодими, між батьками, між молодими і молодіжною громадою, між родами молодих і сільською громадою, між молодими і церквою. Всі вони перепліталися, співіснували, накладалися одне на одне, але разом становили єдиний комплекс звичаєвості, спрямований на створення нової сім’ї.
Одним із провідних етапів шлюбних домовленостей стало сватання (бойківська назва – сватанки), а точніше її сегмент – “змовини”, “згодини”, “зльоти”. На змовинах закріплювалися зобов’язання батьків стосовно своїх дітей, обговорювалось придане та спадок, які отримають молоді, відбувалась усна угода.
Саме змовини найкраще ілюстрували практичну прив’язаність нормативного звичаєвого права до обрядів. Одним з перших це виявив Іван Максимчук. Він зазначав: “Мало хто брав під увагу те, що попри гарні та старинні пісні, танки й обряди, потрібно дослідити головну ціль цих церемоній, якою безперечно є наладнання маєткових інтересів поміж батьками і остаточного упорядкування правно-приватних відносин поміж новоженцями і їх родичами, а заключених тому, щоб створити підставу матеріального існування молодої пари. …На заручинах приходить до завершення маєткова умова, що на майбутнє нормує маєткове відношення батьків до молодят, а також взаємне ставлення останніх до батьків”.
Виділення змовин, як найважливішого етапу всього подальшого весільного дійства, не було випадковим: подальше ефективне функціонування молодої сім’ї при тодішньому натуральному господарстві уможливлювалося лише завдяки переданій частці спадку від усіх родичів: землі, грошей, худоби, одягу тощо. Тому наявність майна в родинах молодих було одним з перших етапів поєднання молодої пари в майбутньому. Як підкреслив І. Максимчук, важлива була приблизна рівність майнового забезпечення обох родин. Якщо ця рівновага порушувалась, батьки (переважно молодої) були змушені доплачувати брак землі грішми.
І. Максимчук закцентував увагу на відмінне значення деяких звичаєвих термінів, якими означували майно, надане молодій. Мова йде про “віно” й “посаг”. На Старосамбірщині, на дослідженні якої зосередився вчений, вживаються обидва терміни, але мають різне значення. Терміном “віно” означували грошове, земельне майно та худобу, а “посаг” – особиста й домова виправа, “шмаття”, “продукт ходовий”, “ті речі, що дають дівці в даризну”, тобто особисті речі молодої та предмети облаштування для її нового дому. Коли казали “я не звінована і не упосаджена”, це означало – “я не отримала ні віна ні посагу”.
Зафіксував він і випадки обов’язкового надання “віна” синові, але цей випадок передбачає багато передумов – обов’язків сина стосовно батька – доглядати його до смерті, своїх братів і сестер, яких він повинен наділити майном в майбутньому тощо.
Виявлені І. Максимчуком так звані “інтерцизи”, являють собою різновид шлюбного контракту, який поєднював у собі прояви звичаєвого та чинного права. Він був завершальним етапом змовин, коли усна домовленість закріплювалася остаточним записом, який фіксувався нотаріусом і свідками. Зазвичай угоди між батьками молодих укладалися в усній формі, відповідно до звичаю і якби демонструючи довіру один одному, але час вніс свої корективи в цю ланку етносоціальної норми, додавши записані домовленості, підписані офіційним правником. Очевидно “інтерциза” більш пізнє явище в звичаєвому праві, проте дослідник не зафіксував часу його виникнення.
Важливим моментом, якому вчений приділив увагу, було питання розриву угоди. Таке явище траплялось дуже рідко, несло в собі багато негативу – це було знецінення та зневажання моральних цінностей, що викликало осуд громади, та тягнуло за собою матеріальні збитки, які несли два роди. І. Максимчук відзначив, що бойківські родини, незважаючи на винятковість таких обставин все ж готувалися до них. З тією метою вони зібрані на весілля гроші – “заклад” віддавали старості і забороняли їх повертати навіть в екстремальних випадках до укладення шлюбу. Але навіть таке перестрахування іноді було марним, заручини розривалися. Крім осуду і ганьби, ініціатор розриву був змушений повністю відшкодувати витрати своїх колишніх шлюбних партнерів.
Дослідник приділив особливу увагу моментам спадкування, особливо непрямим спадкоємцями. До таких він відносить соціально-майновий інститут приймацтва, який функціонував на всій території України, а на Бойківщині здобув низку локальних особливостей.
У поняття “приймацтво” українська правосвідомість вкладала не лише прийом чужої людини в родину (зятя), пристарілих осіб, робітника, але й усиновлення дітей та дорослих… У бойків приймаком міг стати лише зять або найманий робітник.
Приймаком на Бойківщині називали чоловіка, який йшов хазяйнувати у господарстві дружини. Це траплялось у тих випадках, коли не було синів, коли в батьків була єдина дитина – донька, коли на господарстві залишалася дружина без чоловіка – вдова. І. Максимчук вивчаючи приймацтво на Старосамбірщині, зауважив, що в окремих селах між сином, який йде в присташі, і батьком, відбувалася угода – “виправа”, за якою батько повинен дати йому дещицю майна. Відповідно до цього, тесть також був зобов’язаний відписати зятеві шматок ґрунту.
Обов’язками батьків щодо прийомних дітей були догляд за ними до повноліття та їхнє виховання. Батьки мали над ними владу, могли навіть віддати їх у найми і отримувати за це гроші. Становище приймича залежало від наявності чи відсутності у нього майна, яке до повноліття належало прийомним батькам.
Траплялися випадки, коли дитину за спеціальним договором передавали прийомним батькам при наявності живих. Так відбувалося при бідності рідних батьків, або при їх багатодітності – дитину віддавали в приймичі багатим бездітним родичам. Далі обумовлювалися моменти перебування приймича у нових батьків, особливо – виділення йому з настанням повноліття частини майна (або й усе майно, за бажанням опікунів). І. Максимчук зафіксував особливості інституту приймацтва в деяких селах Старосамбірщини. Однією з них, не притаманною для інших регіонів України, стало усиновлення подружжям молодої пари. Це називалось “женити” молодих на господарство прийомних батьків, особливо тоді, коли один з молодого подружжя був сиротою.
І. Максимчук також розглядав питання розподілу майна в родині, особливості спадкування між старшими і молодшими її членами, майнові стосунки тестя й зятя, свекра і невістки тощо. Він акцентував на недоторканості віна для використання його чоловіковими батьками, якщо ж все таки невістчине майно застосовувалося для загальносімейних потреб, то свекр був зобов’язаний все повернути. У селі Тур’є на Старосамбірщині, якщо очільник родини – батько купував на невістчині гроші ґрунт, то цей ґрунт використовувався лише на потреби молодих, решта дітей не мала на нього права. В окремих селах І. Максимчук виділяє старшинство першого сина, якому дістається увесь батьків спадок, але за умови, що він виконає батькову волю, наділить спадком решту дітей. Тільки тоді йому переходить право на землю.
Отож, дослідженню взаємодії чинного законодавства та звичаєвого права І. Максимчук приділив багато уваги. Маючи власні польові матеріали зібрані переважно на території Старосамбірщини, дослідник упорядкував їх у наукові статті. Дослідивши шлюбне звичаєве право, проблеми успадкування, поділу та передачі майна у бойківській родині.
Стаття написана на основі інтернет ресурсів та деяких примірників Літопису Бойківщини 30-40 рр. ХХ ст.
Авторка тексту – Ірина Шеремета, молодша наукова працівниця відділу історії.
