Благовіщення є одним із дванадцяти найголовніших свят у літургійному році. Дата
свята є сталою, бо на відміну від змінних (перехідних) церковних празників не залежить
від дати Воскресіння (Пасхалії), а безпосередньо пов’язана з датою Різдва Христового,
якому передує рівно на 9 місяців, припадаючи на 25 березня (7 квітня – за старим стилем). Зважаючи на це, утвердження святкування Благовіщення пов’язують саме із IV століттям, періодом визначення чіткої дати народження Ісуса і встановлення окремого самостійного свята Різдва Христового, яке до того відзначалося разом із Богоявленням.

Євангельська основа свята.

Подія Благовіщення описана євангелистом Лукою. Архангел Гавриїл з’являється у
галилейському місті Назареті і сповіщає Діві Марії новину про зачаття і народження Сина
Божого. Архангел звернувся до Діви Марії: “Радуйся, благодатна, Господь з тобою!
Благословенна ти між жінками. Ось ти зачнеш у лоні й вродиш сина й даси йому ім’я
Ісус. Він буде великий і Сином Всевишнього назветься. [Лк. 1:28, 31-32]. Євангелист Лука
закінчує уривок словами Богородиці, яка погоджується підкоритися Божій Волі: Ось я
Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!” І ангел відійшов від неї.
[Лк. 1:38]

Особливості іконографічного сюжету Благовіщення XVII-XVIII ст.

Благовіщення Пресвятої Богородиці є вирішальним моментом початку цілої історії
спасіння людства, а тому значення свята в релігійному житті українців мало надзвичайно
велику вагу, що яскраво відобразилося в українському церковному малярстві, як один з
найпоширеніших і провідних сюжетів. У храмах східного обряду ікона Благовіщення
традиційно займала особливе місце. Благовіщення зображали на Царських Воротах, на
лівій половині дверей – Архангел Гавриїл, на правій – Богородиця, коли Царські Двері
зачинялися, сюжет виглядав цілісним. Ікона також входила до празникового ряду іконостасу.

Під впливом бароко у ХVII – ХVIII ст. іконографічний сюжет Благовіщення Діви
Марії стає динамічним, з посиленою декоративністю, об’ємністю образів. Загалом,
композиційно сюжет можна поділити на дві частини – статичну із постаттю Богородиці і
динамічну – із зображенням Архангела Гавриїла. У Верхній частині ікони традиційно
зображувався голуб, як уособлення Святого Духа, або Всевидяче Око – іконографічний
образ Бога-Отця.

Образ Богородиці.

В українській іконографії XVII-XVIII ст. відомі два варіанти зображення Богородиці,
яка стоїть або сидить навпроти Архангела. Більш ранні зображення найчастіше
представляють відповідний візантійській традиції варіант з постаттю Марії, яка стоїть, але
із XVI ст. обидва типи ікон співіснували.

Іконописці, які працювали над іконою Благовіщення, зверталися як до Євангеліє від
Луки, де описується зустріч Марії з Архангелом Гавриїлом, так і до апокрифічних джерел,
ранньохристиянських переказів, які не входять до біблійного канону. Так Богородицю
зображали біля колодязя чи джерела, із глечиком у руках, з книгою чи сувоєм, з веретеном, яскраво передаючи поширені у народі апокрифічні мотиви. Лик Богородиці міг виявляти збентеженість, руки – повернуті відкритими долонями до людей, складені у молитві, пригорнуті до грудей.

Образ Архангела Гавриїла.

Іншу частину ікони займає постать Архангела Гавриїла, головного вісника Божої
волі, ангела, який приносить добрі звістки про спасіння. У Новому Завіті Гавриїл
з’являється двічі – Захарії із вісткою про народження Івана Хрестителя і Богородиці із
новиною про народження Сина Божого.

На іконах Благовіщення ХVII – ХVIII ст. Архангел Гавриїл постає у вигляді молодого
чоловіка, у динамічній позі, часто стоїть на хмарині, із піднятою рукою, як знак привітання. У XVII ст. утверджується образ Архангела, який тримає квітку (найчастіше – біла лілія, як символом чистоти Богородиці). Крила мали золотистий або світлий відтінок як відображення небесної слави, але на деяких збережених пам’ятках мають й інші відтінки, наприклад, сірий, зелений, брунатний з білими пробілами.

Ікона «Благовіщення» XVIII ст. із колекції музею «Дрогобиччина».

У Галереї сакрального мистецтва музею «Дрогобиччина» представлена унікальна
пам’ятка українського малярства ХVIII ст. – ікона Благовіщення із церкви Успіння Пресвятої Богородиці у с. Кобло на Старосамбірщині. Іконографічний сюжет традиційно складається з двох частин, де праворуч – постать Богородиці, ліворуч – Архангел Гавриїл. Вгорі – символ Святого Духа – голуб, від кого сходять промені, один з яких спадає на Діву Марію. Сцена виступає максимально оживленою і наративною.

Особливу увагу привертає букет польових квітів у руці Архангела Гавриїла. Можна
припустити, що невідомий автор мав на меті використати близькі до місцевої флори мотиви і «вкорінити» євангельську подію в місцевий світ. Іконописець точно мислить, як людина свого середовища, при цьому відображає тенденцію бароко в особливій увазі до
декоративності. Букет із різних польових квітів може передавати символічний зміст
багатьох чеснот Богородиці, і одночасно бути частиною естетики, близької місцевим
мешканцям.

Ікона Благовіщення зі с. Кобло є показовим прикладом локальної інтерпретації
традиційного іконографічного сюжету, в якій поєднуються канонічні елементи та барокові впливи. Автор вміло передав систему іконографічних символів, зокрема, у зображенні корони на голові Богородиці, відкритої книги на столі, жесті руки Архангела Гавриїла, тому принагідно запрошую до Галереї сакрального мистецтва музею «Дрогобиччина», щоб детальніше ознайомитися із цією унікальною пам’яткою українського барокового малярства та іншими експонатами нашої музейної колекції.

Авторка тексту та світлин – Марія Гром, наукова працівниця відділу сакрального мистецтва.

Список використаної літератури:

1. Волинська ікона XVI–XVIII ст.: каталог / авт.-упоряд. А. Вигодник, С.
   Василевська. Луцьк: Вежа-Друк, 2018. 467 с.

2. Косаняк Л. Ікона «Благовіщення» XVIII ст. зі Старосамбірщини. – Електронний
   ресурс. – Режим доступу тут.
3. 
Міляєва Л. Українська ікона XI–XVIII ст. / Л. Міляєва; за участю М. Гелитович.
   Київ, 2007. 528 с.

4. Пелех М. Іконостас церкви Преображення Господнього середини XVIII ст. у селі
   Зарудцях біля Львова: іконографічний опис // Записки Наукового товариства імені
   Шевченка. Львів, 2011. С. 115-134.
5. Федак М. Особливості іконографії образа «Богородиця Нев’янучий цвіт» в
   українському іконопису XVI–XVIII ст. // Студії мистецтвознавчі. 2017. № 4. С.
   44-53.
6. Цугорка О. П. Естетичні традиції українського барокового іконопису в сучасному
   сакральному мистецтві // Вісник Національної академії керівних кадрів культури
   і мистецтв. 2019. № 2. С. 475-479.