Серед архівних матеріалів трапляються, здавалось би, не дуже й важливі з огляду на історичні факти, документи. Та все ж, вони є цікаві, як зразки епістолярію минулих літ, особливо, для дослідників мови. Адже мова, як живий організм, також має властивість чи розвитку, чи занепаду (у залежности від історичного контексту). А за манерою чи стилем мовлення ми можемо з точністю визначити період написання певних листів чи документів. Читаючи їх, відтворюємо у своїй уяві портрети людей, що жили у нашому краю, їх взаємовідносини, їх потреби, рівень освічености тощо. Ще одним цікавим фактором є каліґрафія (а це вже відомий для сучасників спосіб складання психологічного портрета особи).

Одним із таких зразків епістолярію є лист чи, радше, записка-звернення до декана Дрогобицького від о. Дмитра Панасевича, сотрудника у Трускавці. Написана на половині аркуша пожовклого, зім’ятого на кутах та зігнутого удвоє, канцелярського паперу із філігранню (лінії у формі сітки, а вгорі ‒ напис польською мовою: Wyrób Galicyjski S.W.N. та зображення круглого логотипу). Про види філіграней на папері, яким користувались у минулому, зокрема, на Дрогобиччині, – https://www.facebook.com/irena.seniura/posts/4882065088575444.

Письмо – каліґрафічне, писане чорним чорнилом. А тогочасне мовлення звучить особливо мелодійно:

«Сл. І. Хр.

Високопреподобний Отче Декане!

Не довго єще служу я Господу під Вашим умілим батьківським проводом в Вашім деканатї а вже другий раз надуживаю Вашої доброти. Раз бо я просив вже Вас Впр. О. Декане о увільненя мене від участи на соборчику і Ви увзгяднили ласкаво мою просьбу. А нині я в друге усьміляю ся до Вас з усеїдною просьбою о ласкаво удїленя менї 4-дневної відпустки, тому, що я хотївби поїхати на весїля брата, а також, щоб полагодити деякі особисті важні справи. Сподіюся, що за так короткий час не лучить ся нич такого в парохії деби конче треба було сьвященника, бо за час мого перебуваня в Трускавци ничо такого не лучалось. На случай однак якогось випадку, я попрошу Отця Лазурка, щоб мене заступив.

Маючи певну надїю, що Впр. Отець Декан і тим разом вволять ласкаво моїй просьбі, я вже наперед сердечно дякую і стаю

             З глибоким поважанєм

Сьвящ. Дмитро Панасевич сотрудник в Трускавци.

P.S.

Колиб дістав позволенє, то відʼїхавбим в Понедїлок а вернув в Пятницю.»

Дата написання прохання ‒ не вказана, але, провівши невелике «слідство», можемо стверджувати про 1910-1911 рр. Бо із Шематизмів Перемиської єпархії за 1911-1914 р. довідуємось, що Дмитро Панасевич, 28-ми років, одружений, був рукоположений у 1910 р. і, швидше за все, одразу призначений сотрудником на парафію св. Миколая у Трускавці. Парохом тут був почесний крилошанин, радник Єпископської Консисторії о. Тадей Скородинський, 53-річний одружений священник (служив у Трускавці від 1900 р.). Парафія налічувала на той час 1490 осіб (окрім того, тут проживало 118 латинників та 90 жидів). Мурована церква св. Миколая була збудована 1884 р., на парафії діяла 2-класова школа з руською мовою викладання, де 247 учнів навчали троє вчителів, а також Читальня «Просвіти», що нараховувала 64 члени. Вказано фінансовий стан парохії: капітал у Райфайзені становив більше 12875 кор., а платня дяка «іспитованого» ‒ 200 кор.

Додам, що до 1912 р. деканом Дрогобицьким був о. Микола Івановський (Модричі), а священник Петро Лазурко, про якого йдеться у листі, був ровесником о. Панасевича і служив сотрудником у Стебнику (Колпець, Станиля).

У Шематизмі за 1918 р. (перше повоєнне видання, де вміщені некрологи за роки лихоліття першої світової) прізвище о. Панасевича, який незадовго до війни став удівцем, знаходимо у переліку військового клиру ‒ «ц. к. полевий курат у резерві». Прізвище пароха о. Скородинського  ‒ серед померлих у 1914 р. (16 березня). Парохом у Трускавці зазначений о. Семен Круцько, а число парафіян у повоєнний час – 1682 осіб.

У книжці Євгена Бородиєвича «В чотирикутнику смерти. Причинки до трагедії УГА на Великій Україні», виданій українським видавництвом «Говерла» у Нью-Йорку 1975 р., на стор. 67 знаходимо прізвище о. Дмитра. Автор пише, що польові духівники пройшли весь тернистий шлях УГА, залишаючись у війську навіть при вимушеному переході галичан до більшовиків: «Полеві духовники зайняли приписане місце в большевицьких штатах «учителів»: при штабі 1-ої бригади ЧУСС, остався о. Панасевич Дмитро, а при 3-ім полку ЧУСС о. Вала».  (https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/1311/file.pdf)

Шематизм за 1924 р. вказує о. Дмитра Панасевича місцедеканом у Балигородському деканаті (Балигород, Стежниця, Бистре) у Ліському повіті. А з Вісника Перемиської єпархії довідуємося, що з 1936 р. був парохом в Устриках Долішніх Устрицького деканату (підтверджують і Шематизми, які виходили до початку другої світової).

На сторінці Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ знайшла світлину 1931 р., на якій зображено Товариство «Апостольство молитви» у містечку Балигороді Ліського повіту. На передньому плані зліва ‒ парох місцевої греко-католицької церкви, о. Дмитро Панасевич, справа о. Степан Граб, між ними Євгенія Ільницька, вчителька у сусідньому селі Стежниця.

Відомо, що у квітні 1947 р. розпочалась масова депортація українців із теренів Східної Польщі, яка отримала назву «Акція «Вісла» (допис по цій темі  https://www.facebook.com/irena.seniura/posts/5091477404300877).

Акція стала продовженням насильного виселення 1944-1946 рр., коли майже пів мільйона українців депортували у різні регіони радянської України, вже «визволені» від фашизму. Із застосуванням терору, репресій, конфіскації майна, обмеження політичних, соціальних, економічних і культурних прав людини комуністичні режими СРСР і Польщі здійснювали ці злочини проти людяності, позбавивши  малої батьківщини унаслідок депортацій 1944-1952 рр. близько 750000 українців.

Власне, й українське населення Балигорода і Стежниці депортували до УРСР навесні 1946-го. Священник Степан Граб, який уник примусового переселення, був заарештований польськими спецслужбами за підозру у допомозі УПА 12 травня 1947 року. Згодом його передали радянським каральним органам і після кількарічного «слідства» у Львові та Києві засудили на 25 років виправно-трудових таборів. А про о. Дмитра Панасевича відомо, що був арештований органами МГБ і помер у тюрмі 4 грудня 1948 року у віці 66 років. Такі дані знаходимо у праці Богдана Праха «Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської Адміністрації Лемківщини», виданої Інститутом історії Церкви Українського католицького університету у 2015 р.

Ось так, вивчаючи якісь «незначні», «неважливі» папери, відкриваєш для себе цілу життєву історію конкретної людини: священника, військового духівника, що пройшов випробування двох світових воєн, але, як і мільйони українців, не пережив радянського «визволення»…

Автор тексту та світлин – Ірина Сенюра, молодший науковий працівник відділу фондів.