29 червня римо-католики і 12 липня християни східного обряду святкують урочистість про святих апостолів Петра і Павла.

Спомин про цих двох апостолів християни почали відзначати раніше, ніж Різдво. У IV ст. в цей день у Римі правилось три Служби: перша — у базиліці Св. Петра у Ватикані, друга — в базиліці Св. Павла за мурами міста і третя — у катакомбах Св. Севастіана, де, ймовірно, під час ворожих нападів на Рим вірні переховували мощі апостолів Петра і Павла.

Ці два святі були найважливішими для первісної, ще апостольської церкви. Один із них — призначений самим Ісусом Христом із числа дванадцяти апостолів, щоб укріплював христову паству, повчав народи, тримав ключі неба; другий — вибраний Христом із-поза грона дванадцяти апостолів. Два найважливіші учні, рідко коли могли бачити один одного, мали різне виховання й освіту, різні підходи до євангелізації. Проповідувати йшли в різні сторони.

Проте у найважливішому вони попри всі особисті претензії згоджувалися, особливо, коли бачили виразну дію Бога. Бо християни — не Петрові, не Павлові, не ще чиїсь. Церква — Божа. Тому і Церква їх, різних і по-різному покликаних, вшановує в один день, ніби проголошуючи: нас насправді єднає єдиний промисел Божий.

Павло (Савло) з Тарсу, громадянин Римської імперії, фарисей із роду Веніаміна, був ревнителем юдаїзму і гонителем «секти» християн. Ця сама ревність пізніше зробила його гарячим проповідником Воскреслого. Так, Петро залишив нам два листи, Павло ж — тринадцять. Обом, окрім того, приписувано шерег апокрифічних писань. Як освічена людина і знавець закону, Павло роз’яснював братам-юдеям, що в Ісусі збулось Писання. Це важливо донині, оскільки сповнення Старого Завіту в Новому становить нерозривну істинність усієї історії Спасіння. Того, що Бог з’єднав, людина нехай не розділює; це «немодне» побажання стосується як людей, так і «Таємниці Христа і Церкви» (Ефесян 5: 32), та єдності Завітів, і цілісності самого містичного Тіла Христового.

Після свого навернення по дорозі в Дамаск, Павло в чотирьох або п’яти місійних подорожах проходить майже по всій території Римської імперії. У першій подорожі його супроводжував Варнава: вони вирушають з Антіохії, зупиняються на острові Кіпр і пізніше проходять через Малу Азію (теперішня Туреччина).

Після наради єпископів у Єрусалимі Павло починає свою другу подорож як той, хто посланий дванадцятьма. Проходячи знову через Малу Азію, він євангелізує Фригію і Галатію. Разом із Лукою Павло переправляється в Європу, де засновує спільноту в Филиппах (Греція). Після ув’язнення продовжує євангелізацію у Греції.

У третій подорожі Павло відвідує спільноти, засновані на території нинішньої Туреччини. Його знову ув’язнюють. Оскільки він був громадянином Риму, його везуть на суд до імператора. Так почалась його четверта подорож — до Риму в 60–61 роках, де він потрапляє у в’язницю. Завдяки пом’якшенню умов ув’язнення, апостол міг спілкуватися з християнами міста і написати «листа з ув’язнення».

Після звільнення, Павло йде, ймовірно, в останню подорож до Іспанії, або до спільнот, котрими керують Тимотей і Тит. Із листів Павла видно, що він передбачає свою близьку смерть. Апостола арештували в 67 році, і, як передає традиція, він загинув мученицькою смертю: йому стяли голову мечем у Римі. На місці його страти — за Остійською брамою міста — зведено базиліку в його пам’ять, що зветься Павло-за-мурами.

Святе Письмо і ранні отці Церкви прямо чи опосередковано пишуть про першість Петра серед апостолів, і Церква постійно апелює до цих традицій на захист папської влади. Хоча православні і протестанти не спростовують першість Петра, Католицька Церква має поважні причини відстоювати провідну роль цього апостола. Катехизм Католицької Церкви чітко пояснює ці причини: «Христос, установлюючи дванадцятьох, надав їм форму колегії, а на чолі її поставив Петра, вибраного з-поміж них» (ККЦ, 880), незважаючи на те, що Петро не був першим апостолом, котрий пішов за Ісусом. Євангеліє від Йоана свідчить, що «двоє з учнів» Йоана Хрестителя — апостол Андрій та, можливо, й сам апостол Йоан, зустрічають Ісуса і йдуть за Ним. Пізніше, цього ж дня Андрій знаходить свого молодшого брата Симона й повідомляє йому, що вони зустріли Месію. Згодом Ісус зустрічається вже і з Симоном, і невдовзі нарікає його Петром — іменем, що в перекладі з грецької значить «Камінь» (скала, на котрій Христос побудував Церкву). То ж Петро не був і найстаршим з апостолів, він — молодший брат Андрія.

Не був Петро і найбільш теологічно вправним апостолом. Незважаючи на те, що він був розумним чоловіком, все ж найосвіченішим і найбільш начитаним вважається апостол Йоан. Євангеліє від Йоана є найбільш богословським твором серед книг Нового Завіту: висота розуміння Йоаном богословської суті Христа і всіх Його дій не має аналогів.

Петро не був також найбільш вольовим апостолом. Нерішучість Петра очевидно як із його продиктованого страхом зречення від Учителя (в ніч ув’язнення Христа, Петро тричі відрікся від Нього перед слугами первосвященника), так і з його проблем у дискусіях із прихильниками ритуалу обрізання (юдеї наполягали на тому, що християни мусять обрізуватись; у 2-му розділі Послання до Галатів Павло промовив Петрові слова настанови «прямо в очі», бо Петро, побачивши прихильників обрізання, покинув язичників).

Петро не був і «улюбленим учнем» — ця честь належить апостолу Йоану (Євангеліє від Йоана згадує його з таким епітетом 5 разів). Петро не був навіть найшвидшим з апостолів. Після Воскресіння Йоан і Петро біжать до гробу Господнього, і Йоан прибуває першим, але з поваги до старшого від себе Петра, чекає зовні, поки той першим увійде в гробницю. Той факт, що Ісус обирає Своїм наступником людину з такою кількістю недоліків заставляє замислитися: а чому ж саме Петро?

Вочевидь, на його користь свідчать інші факти, зокрема:

У Євангелії від Луки, Ісус сідає у рибальський човен Петра і просить його пливти на глибину. Петро виконує побажання, і разом зі своїми товаришами ловить стільки риби, що сіті почали рватися, а човен — тонути. Хоча Петро є власником човна, він робить те, що йому наказує Ісус. Петро мав смирення швидко визнавати власні невдачі. Після описаного вище чуда, він припадає до Ісусових колін і говорить: «Господи, іди від мене, бо я грішна людина» (Лука 5: 8).

Петро часто говорить від імені інших апостолів. Про це свідчить велика кількість біблійних уривків. Св. Письмо також використовує фрази: «Петро та решта апостолів» (Діяння 2: 37) або «Петро і апостоли» (Діяння 5: 29), що свідчать про першість Петра поміж Дванадцятьох.

Петро був єдиним, хто ходив по воді, крім самого Ісуса. Петро продемонстрував свою віру не лише тим, що пішов по воді, а насамперед тим, що наважився попросити Учителя про цю здатність. Хоча розбурхане вітром море лякає Петра і внаслідок втрати віри всі почали тонути, він просить Ісуса врятувати його і йде разом з ним до човна.

Петро був рішучим. У «Діяннях апостолів» описано, як єврейські старійшини та первосвященники арештують і допитують його з приводу зцілення каліки і проповідування Спасіння через Христа. Петро відповідає, звинувачуючи їх у розп’ятті Ісуса і свідчить про Його Воскресіння.

Петро продемонстрував уміння давати наказ. У Євангелії від Йоана ми читаємо, що Ісус розповів Петрові, якою смертю він має померти. Незважаючи на знання про свою майбутню мученицьку смерть, Петро вирішує наслідувати Учителя аж до смерті. У своєму Другому посланні він пише: «Вважаю за справедливе, доки я живий у цім тілі, розбуджувати вас цими попередженнями, знаючи, що незабаром треба буде мені покинути тіло моє, як і Господь наш Ісус Христос мені це об’явив. Буду, однак, намагатися, щоб ви завжди, навіть і після мого відходу, тримали в пам’яті ці речі» (2 Петра 1: 13–15).

Петро тричі визнав свою любов до Ісуса. Ймовірно, через те, що Петро тричі Його зрікся, Ісус тричі запитує Петра, чи любить він Його. На це Ісус тричі дає йому настанову: «Паси Мої вівці».

Петро визнав Христа як Сина Божого. У Євангелії від Матвія Ісус запитує учнів про те, ким, на думку інших людей Він є. Учні відповідали по-різному — що одні люди вважають Його Йоаном Хрестителем, а інші — пророками Іллею чи Єремією. Петро ж прямо заявляє: «Ти — Христос, Бога живого Син» (Матвій 16: 16).

Ісус тільки одному Петру доручив зміцнювати дух братів по вірі. «Та я молився за тебе, щоб віра твоя не ослабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів» (Лука 22: 32). Заклик Ісуса був би марним, якби Петро не був визнаним лідером. Хоча Петро спотикався, він щиро любив Ісуса, він був відвертим, він ризикував піддатися кпинам, виступаючи від імені апостолів, і був засмучений тим, що у свій час зрадив Ісуса.

Петро, як і більшість людей, мусив долати перешкоди. Можна навіть стверджувати, що недоліки Петра переважали над його силами. Але Ісус побачив у Петрі прагнення, якого, схоже, не випромінювали з такою силою інші учні. Петро був наполегливим, смиренним, повчальним, кінцево — сильним. Петро любив ближніх і любив Ісуса, аж до смерті, незважаючи на те, що знав, якої смерті зазнає він сам. Петро запечатав своє апостольство мученицькою смертю. Християнська традиція розповідає, що Петра розіп’яли на хресті вниз головою.

У дрогобицькому храмі Св. Юра, що є відділом дерев’яної архітектури XV–XVII стт. Музею «Дрогобиччина», святі верховноапостольні Петро і Павло зображені у великій кількості біблійних сюжетів. Зокрема, — в апостольських рядах іконостасів нави та емпори; в цокольному ряді іконостасу нави — образ «Чудо св. Павла в Адріатичному морі»; у монументальній композиції «Акафіст до Ісуса Христа» — в клеймах «Шестя Петра по розбурханому морю» і «Чудесне навернення Павла»; в монументальних композиціях «Страти і мучеництва апостолів» над іконостасами церков Св. Юра і Воздвиження Чесного Хреста; на образах «Страшний Суд» цих двох церков; кілька монументальних композицій у барабані емпори, зокрема — «Чуда на морі за участі Петра» і «Каменування св. Стефана за участі Павла».

Автор – Юлія Лаврись, наукова працівниця відділу пам’яток дерев’яної архітектури

Світлини – Володимир Пограничний