4 серпня християни східного обряду вшановують пам’ять святої мироносиці рівноапостольної Марії Магдалини.
Усі чотири євангелісти згадують, що Марія Магдалина була серед жінок-мироносиць у день Воскресіння Христового. Святе Письмо не приділяє багато уваги її особі. Апостол-євангеліст Лука стверджує, що Христос вигнав з неї сім бісів (Лука 8: 2), і на цьому конкретика закінчується. Віддавна навколо постаті Марії Магдалини точаться здогадки щодо її ідентифікації: її вважали жінкою-грішницею (Лука 7: 36–50) або навіть Марією, що була сестрою Марти й Лазаря (Лука 10: 38–42; Йона 11: 1–5). Ідентифікація Марії Магдалини ускладнюється тим, що ім’я Марія було досить розповсюдженим серед тогочасних юдеїв: дівчаток називали так на честь сестри Мойсея — Маріам. На додаток, у той час була популярною Маріам — дружина царя Ірода з династії Хасмонеїв.
Суперечки навколо значення слова «Марія» не вщухають. Думки різняться від «гіркота», «повна», «красива» в перекладі з єврейської, до «улюблена» — якщо шукати походження в єгипетській мові. Щоб відрізняти Марію Магдалину від жінок із тим самим ім’ям, їй дають означення «Магдалина», стосовно котрого також існують дві гіпотези. По-перше, воно може означати, що Марія походить з галілейського містечка Магдала. По-друге, талмудична традиція вживає слово «магдалина» стосовно перелюбниць, і в цьому випадку воно має арамейське коріння й відноситься до жінок, що завивають волосся і вдаються до інших косметичних хитрощів для зваблення мужчин. Саме прихильники цього розуміння слова пов’язують Марію Магдалину з жінкою-грішницею (Лука 7: 36–50). Проте, вважається малоймовірним, щоб апостоли вживали слово в такому негативному значенні. Тому переважна більшість схиляється до думки, що прізвище Магдалина походить від назви містечка Магдала.
Версія ж стосовно ототожнення Марії Магдалини з сестрою Марти й Лазаря також часто критикується, бо залишає незрозумілим, чому євангелісти не уточнили це конкретніше.
Марія Магдалина 14 разів згадується у Святому Письмі, і вісім з них — разом з іншими жінками, але завжди — першою. П’ять разів вона згадується окремо у зв’язку з Воскресінням Христовим (Марко 16: 9; Йоан 20: 1, 11, 16, 18). Одного разу її ім’я згадується після Матері та сестри Матері Ісуса (Йоан 19: 25). Жодна інша особа, за винятком Ісуса Христа, Діви Марії та Йона Хрестителя не надихала, провокувала чи збивала з пантелику більше, ніж Марія Магдалина.
Єдиного церковного погляду на життя і діяльність Марії Магдалини не існує. Тому можна говорити про різницю православної і католицької традиції в цьому питанні. Так, східна традиція не поєднує Марію Магдалину, ані з Марією сестрою Марти й Лазаря (Лука 10: 38–42; Йона 11: 1–5), ані з жінкою-грішницею, що обмила ноги спасителя миром і сльозами своїми та обтерла волоссям голови своєї (Лука 7: 36–50). Натомість на Сході завжди вважали Магдалину жінкою, що вела доброчесне життя, навіть перед тим, як зустріла Ісуса Христа. Богослужбові тексти Православної Церкви та житійні матеріали ніколи не згадують про покаяння Магдалини з гріхів своєї молодості. Вона змальовується як мироносиця, бо була серед жінок, що прийшли помазати тіло Спасителя на третій день після розп’яття (тому на іконах зображується з посудиною, сповненою мира) і як одна з перших свідків Воскресіння Христового. Оскільки Спаситель звелів їй сповістити апостолів про Його Воскресіння, а також через труди Благовістя Христового, що їх свята понесла у наступні роки, Марія Магдалина підноситься в молитвах як рівноапостольна. Житіє Марії говорить, що після багатьох років проповіді в Римі та всій Італії вона поселилася в Ефесі, разом із Богородицею й апостолом Йоаном Богословом, де і спочила в мирі. У 886 році її мощі перевезли в Константинополь.
Погляд Західної Церкви на Марію Магдалину складніший. Упродовж історичного часу ряд церковних діячів поділяли точку зору Православної Церкви, але, одночасно, поширювали й інші погляди. Значна частин західних теологів вважала, що Марія Магдалина була повією перед своїм наверненням до Христа. Хоч Євангеліє цього прямо не говорить, католики вважають її безіменною жінкою-грішницею, згідно з євангелістом Лукою (7: 36–50), та Марією сестрою Марти й Лазаря з Віфанії (Лука 10: 38–42; Йона 11: 1–5), котра також помазала миром ноги Спасителя (Йоан 12: 3). Іконографія Марії Магдалини в Західній Церкві зображує її як грішницю, що кається в гріхах своєї молодості.
Найдавніша відома згадка про гріховне життя Марії Магдалини міститься у Єфрема Сирина, але поширився цей погляд після проповіді папи Григорія I (бл. 591 р.), присвяченої цій святій. У проповіді папа ототожнив Марію Магдалину не тільки з жінкою-грішницею, але і з Марією сестрою Марти й Лазаря, а «сім бісів», що їх вигнав Спаситель з Магдалини, папа прирівняв до сімох смертних гріхів, а саму її представлено винною не лише в розпусті, але і в гордості, жадібності та всіх решта гріхах. Ширше ж західна традиція поєднує Марію Магдалину з Марією Єгипетською. Відтак Марію Магдалину почали зображувати заможною жінкою, що проводила дні в розпусті, а після Воскресіння Христового стала пустельницею і решту життя провела в глибокому покаянні.
Варто зазначити, що одночасно Йоан Золотоустий на Сході та Амвросій Медіоланський на Заході не лише не вважали Магдалину розпусницею, а навпаки, стверджували, що вона зберегла цнотливість до смерті.
Починаючи з XII ст. Марію Магдалину стали називати в Західній Церкві грішницею, що заслужила титул «apostolarum apostola» (апостола апостолів).
Про серйозність місіонерської діяльності мироносиці говорить і те, що саме її згадує у своєму «Посланні до римлян» св. апостол Павло: «Вітайте Марію, що попрацювала багато для нас» (Рим. 16: 6). Адже Священне Передання розповідає нам про те, що коли св. апостоли після Зішестя Св. Духа розійшлися по всьому світу з проповіддю Євангелії, то Марія Магдалина, серце котрої було переповнене спогадами про Воскресіння Христове, пішла в Рим, де благовістувала Христа і Його вчення. Коли люди не вірили, що Христос Воскрес із мертвих, то Марія говорила: «Я бачила Господа». З цією проповіддю св. Марія Магдалина обійшла всю Італію.
У Римі св. рівноапостольна, прийшовши до імператора Тиверія (14–37 рр.), благовістувала йому про Христа Воскреслого. Згідно з Переданням, вона вручила імператору червоне яйце як символ воскресіння й нового життя, промовивши: «Христос Воскрес!». Також вона розповіла Тиверію, що у римській провінції Юдеї, був безвинно засуджений Ісус Галілеянин, Чоловік Святий, що творив чудеса, і був розп’ятий з намови юдейських первосвященників, а вирок затвердив призначений Тиверієм місцевий префект Понтій Пілат.
Про віднайдення ймовірних мощів Марії Магдалини оголошували кілька разів. Згідно з декотрими відомостями, її мощі спочивали в Ефесі. Потім, під час нападу турків, їх перевезли в Константинополь. Захопивши це місто, хрестоносці забрали св. мощі у Францію. Нині найвідомішим у Європі місцем, пов’язаним з її ім’ям є Сент-Бом, де в холодному вогкому ґроті (за будь-якої погоди там завжди ллє всередині) знаходиться прекрасна статуя Марії Магдалини. Згідно з тамтешнім переказом, у Сент-Бомі вона провела 30 років як покутниця.
У дрогобицькій церкві Св. Юра є кілька зображень св. мироносиці рівноапостольної Марії Магдалини. Її можна побачити в групі жінок пристоячих під Розп’яттям Христовим, зокрема у станковій композиції в завершенні іконостасу та в монументальних композиціях «Страсті Христові» (на північній стіні нави) і «Розп’яття» (над іконостасом емпори). Перші два твори виконав у другій половині XVII ст. Стефан попович Медицький; третє «Розп’яття» — поки що невідомого авторства. Звертаємо увагу на те, що Стефан Медицький в обидвох своїх композиціях «Розп’яття» зобразив Марію Магдалину ближчою до хреста, й вона обіймає та розраджує Матір Божу. Також Марію Магдалину зображено в клеймі «Жони-мироносиці при гробі Господньому» в тих же «Страстях Господніх» у наві.
У фондах Музею «Дрогобиччина» зберігається унікальна станкова ікона «Страсті Христові», котру, ймовірно, створив Федуско маляр зі Самбора у другій половині XVI ст., де також зображено Марію Магдалину у клеймах «Розп’яття» і «З’явлення Христа жонам-мироносицям».
Автор – Юлія Лаврись, науковий працівник відділу пам’яток дерев’яної архітектури
Світлини – Володимир Пограничний
