Собор Дванадцяти Апостолів є давнім святом. Перші згадки про це свято відносяться до IV ст.

До Дванадцяти Святих Апостолів належать: Петро і його брат Андрій, Яків Зеведеїв і його брат Йоан-Богослов, Филип, Варфоломій, Тома Близнюк, Матвій, Яків Алфеїв, Юда — брат Господній або Тадей, Симон Зилот і Матій (вибраний на дванадцятого апостола після відпадіння Юди Іскаріота), котрих по окремо поминав літургійний календар в різні пори року. Але з давніх часів Церква також вшановує всіх апостолів разом — наступного дня після свята славних верховних апостолів Петра і Павла — у празник Собору Апостолів — 13 липня.

Грецьке слово «апостол» означає «покликання», «посланник», «слуга». Тобто апостоли були посланцями, слугами Христа. Це вони називалися учнями Христовими, бо були ближче всіх до Нього і більше всіх чули Його святе вчення. Спаситель обрав їх на служіння людям, коли Сам виступив на служіння роду людському за три роки перед Своєю хресною смертю. Щоб відкрити світу Свою всемогутність, Христос обрав і наділив чудесною силою майже всіх апостолів, котрі походили з незаможних, незнатних родів. Будучи покликаними до апостольства, вони залишили своїх рідних, свої домівки й ремесло і невідлучно слідували за Вчителем. За Його велінням вони розійшлися різними містами й країнами, охоче розділяючи з Ним усі незручності і страждання.

Імена 12 апостолів у Євангеліях перераховані в епізодах про їх покликання і послання на служіння (у Діяннях 1: 13–26 цей перелік повторюється, за винятком Юди Іскаріота, який замінюється жеребкуванням на Матія). Однак, виділення учнів із числа народу, що постійно оточував Христа, відбувалось достатньо тривалий час.

Евангелист Марко описує покликання учнів у контексті проповіді Благої Вісті. Ісус приходить до Галилеї, проповідує Добру Новину і саме під час Своєї місії проходить повз Галилейське море та кличе перших апостолів. Господь кличе їх по двоє, причому євангелист уточнює, що це були брати — Симон і Андрій, Яків та Йоан. Далі в Євангелії помітимо, що й на місію Господь також посилає апостолів по двоє. Св. Григорій Великий говорить: «Хто не любить брата свого, той не здатний євангелізуватися, бо Господь кличе і розсилає „по двоє”. До природи покликання належить спільнота. Зрештою саме слово еккалезен — „покликання” береться з того самого кореня, що й слово екклезія — „Церква”».

Чому ж саме рибалки? Можливо тому, що мають навики виловлювати з дна. Ісус же не вчиняє їх «ковалями душ», а на противагу цьому тільки «ловцями душ». Використав їхнє вміння в іншій сфері. А може й тому, що вони самі мали відвагу сягати свого дна, і виловлювати правду про себе. Петро ж мав відвагу сказати: «Відійди од мене, Господи, бо я грішна людина» (Лука 5). І цього було достатньо, аби Господь відкрив глибини Свого серця, Свого милосердя.

Варто звернути увагу також на те, що четверо рибалок після важкої і невдалої праці, втомлені, у зношеній одежі та один тесля з Назарету — це перша євангелістична спільнота, первістки Церкви. Можливо, це є одним із пояснень того, що класичні іконостаси у храмах є саме п’ятиярусними.

Після першої зустрічі з Учителем ці перші учні ще на деякий час поверталися до своїх звичних справ. Продовжуючи займатися рибальством, майбутні апостоли, як і інші учні, бачили чудеса Господа в Галилеї, чули Його проповідь (Лука 4: 31 – 5: 1).

Переломною подією, після якої рибалки перетворились у «ловців людей», став чудовий улов риби (Лука 5: 2–12). Вони вирішили «залишити все» і пішли за Вчителем. Із численних учнів Господь пізніше поповнив кількість своїх перших апостолів до дванадцяти, котрі аж до арешту Його вже не відлучалися від Нього, навчаючись і готуючись до свого виходу на проповідь.

Остаточне обрання апостолів сталося, коли вустами апостола Петра була сповідана їхня загальна віра в Христа як Сина Божого (Матвій 16: 16). Однак, і після цього Спаситель мав зміцнювати їх віру: в Євангеліях описані приклади маловір’я апостолів (Матвій 14: 25–31; 16: 8; 17: 20; Марко 4: 37–40), нерозуміння ними слів і справ (Матвій 15: 15–16; 26: 7–13; Лука 9: 45; 18: 34; Йоан 12: 16). Розуміючи вчення про Царство Боже як про земне царство Ізраїлю (Марко 10: 32–37), вони ставлять питання про людські привілеї, що можна отримати, слідуючи за Господом (Матвій 20: 20–24; Марко 9: 33; Лука 9: 46). Слабкість їхнього розуміння доходить до того, що в момент арешту Вчителя всі вони залишають місію, а Петро тричі відрікається від Нього (Матвій 26: 69–75). Один з дванадцяти навіть став зрадником. Навіть після Воскресіння Христа деякі з них ще сумнівається, продовжуючи по-своєму розуміти вчення про Царство (Діяння 1: 6). І ці вказівки Св. Письма на недосконалості і слабкості навіть обраних учнів Господа говорять про те, що тільки з Божою допомогою і силою Св. Духа людині дано перемагати свою гріховну природу і знаходити істинне знання Бога.

Остаточно апостоли стали тими, ким Христос «вловив Всесвіт» (тропар П’ятидесятниці), тільки отримавши в день П’ятидесятниці у вигляді вогненних язиків дар Св. Духа, котрий «навчив їх всьому» (Йоан 4: 26). Його Силою вони і здійснювали справу свого служіння до самої смерті. Подібно до свого Божественного Вчителя, апостоли відчули безліч лих і скорбот під час просвіти поган, і встояли в цих випробуваннях.

Перед апостолами стояло неймовірно складне завдання: зрушити з місця заіржавлені колеса людської історії, поширити нове вчення — християнство — до чотирьох кінців світу, «бо, коли я звіщаю Євангеліє, то нема чим хвалитись мені, бо це повинність моя. І горе мені, коли я не звіщаю Євангеліє» (1 Коринтян 9: 16).

Ряд людей, котрі знали про Христа і несли Благу Вість народам, часто з небезпекою для життя, були названі рівноапостольними і прославлені як святі.

Насправді апостолів було більше дванадцяти. Ми знаємо, що за Христом пішло чимало народу. У Писанні зустрічаємо згадки про сімдесят найбільш близьких до Нього учнів, котрих також називають апостолами. Один з найбільш відомих апостолів — Павло — також спочатку не входив до дванадцятьох.

Чому ж знадобилось виділити саме цю невелику групу людей і покласти на них якесь особливе служіння? Справа в тому, що число апостолів 12 збігається з числом 12-ти колін Ізраїльських. На час проповіді Христа з 12 родів Ізраїльських збереглося тільки два з половиною: Юди, Веніаміна і половина від Левія. Решта дев’ять з половиною родів з часу завоювання Північного царства (722 р. до Р. Х.) вважалися зниклими, такими, що втратили свої землі. Євреї вірили, що Бог приведе ці зниклі, розчинені серед інших народів коліна Ізраїлеві на батьківщину і відновить народ Божий. Обрання ж Христом 12 апостолів недвозначно свідчить, що цей довгоочікуваний час настає. Однак, замість того, щоб десь збирати зниклі коліна народу Ізраїлю, тобто замість того, щоб відновлювати колишній, Старий Ізраїль, Христос створює Ізраїль Новий — Церкву, «де нема ні елліна, ні юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос!» (Колосян 3: 11). Для цього Він обирає 12 духовних родоначальників Нового Божого Народу — апостолів і посилає їх у світ для духовно оновлення.

Спаситель попереджав учнів: «Я посилаю вас, як овець між вовків» (Матвій 10: ¹⁶). Ці слова можуть здатися незвичайними, якщо згадати, що були промовлені апостолам, котрі відправились на проповідь у Галилею, тобто до одновірців — юдеїв. Дійсно, перший період проповіді був для них безтурботним. Апостолів приймали в домах, слухали, поважали їх… Однак зовсім інакше їхні слова стали сприйматись, коли Христос був розп’ятий і Його ім’я почали хулити юдейські старійшини і священники. В самому Ізраїлі апостоли почали зазнавати переслідувань, ще небезпечнішою їх місія виявилась за межами Ізраїлю в язичницьких землях. Апостолів неодноразово били, ув’язнювали в тюрми, переслідували і піддавали мукам. Тільки один з дванадцяти найближчих учнів Спасителя, апостол Йоан Богослов помер природною смертю. Всі ніші постраждали за Христа і були страчені.

Засновуючи християнські громади, апостоли всюди залишали після себе людей, котрим доручали особливе служіння — духовну опіку над віруючими. Так з’явилися перші наступники апостолів, призначені безпосередньо ними самими — єпископи Церкви. Ті, у свою чергу, передали своє служіння в наступному поколінні через таїнство священства — і кожного нині живого священника пов’язує з апостолами довга низка людей, котрі передавали один одному своє служіння. Саме тому Церква називається Апостольською.

Одним з найвідоміших продовжувачів справи дванадцяти апостолів став апостол Павло, котрий не знав Спасителя під час Його земного життя. Будучи спочатку гонителем християн, він чудесним чином навернувся до християнства і став одним з найбільш відомих проповідників Христа. Павла називають апостолом язичників, тому що він одним із перших виніс проповідь християнства за межі юдейського світу.

У дрогобицькій церкві Св. Юра, відділі пам’яток дерев’яної архітектури Музею «Дрогобиччина», є досить багато цікавих зображення апостолів, створених у різний час різними майстрами (частину з них ми публікували вчора). Серед зображень — апостольські, празникові та цокольні ряди іконостасів нави й емпори, монументальні композиції «Акафіст до Ісуса Христа», «Страсті Христові», «Страшний суд», а також унікальна багатосюжета композиція «Мучеництва і страти апостолів» над іконостасом нави. Незвичними у цій композиції є два клейма: «Катування апостола Йоана» (хоч відомо, що він помер природною смертю) і «Апостол Лука малює образ Богородиці» (що не вкладається в загальну тему мук і страт). Останнє клеймо, ймовірно, пов’язане з фламандською школою малярства, яку започаткував Лукас ван Остреа на початку XVI ст.

Автор – Юлія Лаврись, науковий працівник відділу пам’яток дерев’яної архітектури

Світлини – Володимир Пограничний