У 22-гу неділю після П’ятидесятниці у церквах східного обряду читається притча про багача і Лазаря. Ця притча міститься тільки в євангеліста Луки (16: 19–31) й оповідає про взаємопов’язаність людської діяльності упродовж життя і буттям після смерті на прикладі взаємостосунків між неназваним на ім’я багачем і убогим Лазарем. Західна традиція називає багача Dives, але це не особове ім’я, а латинський переклад слова «багач», яке вжито у Вульгаті.
«Один чоловік був багатий, одягався в порфіру й вісон і щодня розкішно бенкетував». Порфіра чи пурпур — барвник червоного кольору. У давні часи на східному узбережжі Середземного моря спеціально треновані пірнальники збирали рідкісних пурпурових молюсків (Murex purpurarius), з мушель котрих у місті Тірі добували пурпурову фарбу. З одного молюска добували маленьку краплю, тому фарба була дуже дорогою. Одяг, фарбований пурпуром, одягали на язичницьких ідолів, його носили царі або дуже багаті люди. Пурпуром фарбували верхній одяг. Нижній одяг багачів виготовляли з вісону — тонкого льону, який вирощували на берегах Нілу. Вісонна тканина була сліпучо-білою, надзвичайно м’якою і тонкою. Її називали «повітряною» і продавали на вагу. Ціна однієї вагової міри вісону дорівнювала двом ваговим мірам золота. Згадка про порфіру й вісон та постійні бенкети у притчі про багача і Лазаря підкреслює неймовірну заможність багача на землі, а також майновий контраст між головними діючими персонажами притчі. Багач оточений братами, друзями й численними слугами, а біля Лазаря крутяться тільки бездомні пси — істоти, яких зневажали через те, що вони постійно риються у смітті, шукаючи залишки поживи.
«Отче Аврааме, змилуйся наді мною і пішли Лазаря, нехай умочить кінець пальця свого у воду та прохолодить язик мій, бо я мучусь у полум’ї цьому». Прохання про дрібненьку послугу для багача підкреслює глибину його терпіння в пеклі. Тож у цій притчі бачимо паралель між Лазарем, котрий просить крихту хліба зі столу багача і самим багачем, який просить краплю води з рук Лазаря.
Для розуміння змісту притчі треба ідентифікувати її головних персонажів. Насамперед маємо справу з єдиним випадком, коли Спаситель у притчі вживає персональне ім’я. Ім’я «Лазар» є грецьким варіантом єврейського імені «Єлеазар», що означає «Бог мій помічник». Це ім’я було доволі розповсюдженим в Ізраїлі. Зокрема, у Старому Заповіті його носять 11 чоловік. Притча натякає, що Лазар пов’язаний з Авраамом, бо після смерті опиняється «на лоні Авраамовому». Але разом з тим Лазаря характеризують типові фрази, які вживалися для означення язичників. Наприклад, говориться, що «Лазар… бажав насититися крихтами, що падали зі столу багача; пси, приходячи, лизали струпи на тілі його». Крихти зі столу і пси нагадують розмову Христа з хананеянкою (Мт. 15: 22–28). Також вислів «лежав біля воріт» перегукується з висловом «прозеліти врат», яким означувалися язичники, що жили в Землі Обітованній. Навернені в юдаїзм язичники не здійснювали обряд обрізання, а з усієї Тори на них накладалися тільки сім Ноєвих законів. Під цей опис у Старому Заповіті підходить лише один Єлеазар, що походив з язичників і одночасно мав тісний зв’язок з Авраамом. Це — Єлеазар з Дамаску, головний управитель господарства Авраамового, що відзначався вірністю служіння своєму господарю. Поки Авраам не мав потомства, Єлеазар був єдиним спадкоємцем усіх багатств «дому Авраамового» (Бут. 15: 2–3). Але відданість Єлеазара обернулася тим, що йому не дісталося нічого, і тому в Старому Заповіті його названо жебраком.
У новозавітній притчі знедоленому Лазарю протиставляється людина, що не має власного імені, а означується просто як «багач». Цей багач кличе Авраама «отцем»: «отче Аврааме! змилосердись наді мною». І Авраам у відповідь зве його «сином»: «сину, згадай що ти вже прийняв за життя свого добро своє». Це дає підставу впізнати в багачеві сина і спадкоємця Авраамового, коли він заперечив слову Господньому: «Господи! що ж Ти даєш мені, коли я бездітний, а управитель мого дому — Єлеазар з Дамаску». Розпоряджаючись неправедно своєю спадщиною, багач носить пурпурову порфіру — знак царської величі, та м’який вісон — тканину, з котрої шили одежі священників Єрусалимського храму. В Старозавітній історії лише коліно Юди поєднало царські та священицькі привілеї. Сам Юда, як і багач із Христової притчі, мав п’ять братів (Бут. 35: 23). Нащадки Юди насолоджувалися всіма благословеннями, даними Богом Аврааму. Серед нащадків Юди були великі пророки та видатні політичні діячі. Проте, як бачимо в притчі, нащадок Юди не зберіг вірності Богові й тому «був похований, терплячи муки в пеклі», тоді як вірний і відданий Лазар «був віднесений ангелами на лоно Авраамове».
Варто зупинитись і на тому, як слухачі Христа уявляли собі «велику безодню», що розділяє місця перебування багача і Лазаря. У притчі Авраам говорить про неї так: «І крім усього того, між вами утверджена велика безодня, так що ті, які хочуть перейти звідси до вас, не можуть, так само, звідти до нас не переходять». Єдиним географічним місцем, яке могло слугувати уявним прообразом цієї безодні, є Йорданська рифтова долина, що також називається «рифтом Мертвого моря» і містить найнижчу точку землі на суходолі. Дном цього геологічного розлому тече річка Йордан, котра розділяє Землю Обітованну і землі язичників: на захід від Йордану — Свята Земля, на схід — місце прокляття Божого, де колись розташовувались Содом і Гоморра. Лазар опиняється на Святій Землі, лоні Авраамовому, а багач — на протилежному боці безодні, у місці пекельного вогню.
Таким чином, біблійні алегорії наповнюють притчу есхатологічним змістом: управитель Авраамового дому Єлеазар (Лазар), хоч і залишився без спадщини і Божих благословінь протягом усього свого земного життя, все ж за свою управлінську вірність отримує винагороду після смерті. А в той сам час, Юда (багач) законний спадкоємець Авраамового майна і духовний лідер ізраїльських племен, опиняється в пеклі через небажання розділити з Лазарем дари Божих Благословень.
Ряд біблеїстів (Джон Лайтфут, Єріх Буллінгер) вважали, що притча про багача і Лазаря спрямована проти фарисеїв. Тогочасні фарисеї вважали, що, за правом народження і дотримання заповідей Мойсеєвого закону, вони мають виняткове право наслідувати «лоно Авраамове». Згадка у притчі про «п’ятьох братів» багача, за майбутню долю яких він піклується, і відповідь Авраама про те, що вони не повірять і не покаються навіть тоді, «коли хтось із мертвих прийде до них», відносили до фарисеїв, що не змінили свого ставлення до Христа навіть після воскресіння Лазаря і самого Спасителя.
Учені (Джон Некомак Сепп) вважали, що притча спрямована проти садукеїв. На підтвердження наводились три аргументи:
- «порфіра і вісон» були тканинами, з котрих виготовляли священицькі облачення, про що вже згадувалось вище;
- згадка про «п’ять братів у домі батька» сприймали як натяк про п’ятьох синів Анни — колишнього первосвященника і тестя Каяфи, що був первосвященником у час суду над Ісусом Христом; кожен з синів Анни, згідно з історичними працями Йосифа Флавія, також свого часу ставав первосвященником;
- через небажання первосвященників повірити у воскресіння Лазаря, садукеї не тільки не повірили, але «первосвященники ж змовились убити Лазаря» (Йн. 12: 10).
Західна Церква вважає Лазаря покровителем хворих на проказу. У XII ст. хрестоносці заснували орден Св. Лазаря, що діяв у Єрусалимському королівстві та опікувався хворими не проказу.
Ще раз звернемо увагу на те, що у притчі відомим є ім’я Лазаря, але не відоме ім’я багатого. Зазвичай же між людьми усе навпаки: відомими і шанованими є люди заможні. Ситуація з бідними є дещо протилежною: дехто відвертається від жебраків, або ж подає копійку навіть не дивлячись людині в очі, вже не говорячи про те, щоб запросити нужденного додому й почастувати. В історичних джерелах багаті мають ім’я, а бідні лишаються незнаними. У Царстві Божому ситуація змінюється: бідний отримує добре ім’я, як от Лазар, і стає відомим усім наступним поколінням людей, а багатий залишається незнаний іменем. Таким чином, сповнюється Христове пророцтво: «Будуть останні першими, а перші — останніми» (Мт. 20: 16).
На західній стіні барабана Введенського приділу дрогобицької церкви Св. Юра є монументальний сюжет, що зображує події притчі про багача і Лазаря. Автор цього твору, без сумніву дуже компетентний у своїй справі, розмалював приділ у 1714 році, створивши для нього складну богословську програму. Це можна зрозуміти хоча б із того, що він змалював «Притчу про багача і Лазаря» над дверима емпори — на західній стіні. Традиційно для церковного мистецтва — у західній частині храму, над виходом із нього, у притворі, розміщувалась композиція «Страшний Суд». Тут зазначимо, що в Галицькій Церкві сформувалася нова традиція — зображувати «Страшний Суд» на південній стіні нави — як воно є зокрема й у церкві Св. Юра у Дрогобичі. Але дрогобицький маляр своєрідно й унікально розвинув також і канонічну церковну традицію, розмістивши над західними дверима емпори «Притчу про багача і Лазаря» — сюжет, що по суті належить до теми «Страшного Суду», внаслідок котрого персонажі притчі — Лазар і багач — опиняться в раю чи пеклі, залежно від своїх земних діянь.
Автори тексту – Юлія Лаврись, наукова працівниця відділу пам’яток дерев’яної архітектури, та Володимир Пограничний, завідувач відділу природи музею “Дрогобиччина”.
Світлини – Володимир Пограничний
