23 липня вшановуємо пам’ять святого преподобного Антонія Печерського.
Велика кількість святих, як Східної так і Західної церкви складається з людей, що жили в різні часи, належали до різних націй та народів, походили з різних верств населення. Середних немало й українських святих, які несли місію становлення Християнської Церкви на Русі.
Християнство знає багато прикладів служіння Богові, але одним із найвищих його виявив є чернецтво. На жаль, відомо зовсім мало праць історії українського чернецтва. Як і князь Володимир, що не видавав директу про хрещення киян, а усно звелів їм певного дня прийняти хрещення, і цей день став історичним для України, так і таємниче повстав Печерський монастир і за духовною потребою згодом перетворився в Лавру.
Християнство розпочалося серед українського народу ще до офіційного хрещення Володимира Великого у 988 році. Тоді ж повстало в нас перше монашество. Початків його ми не знаємо бо на Русі воно розпочалось, як і на сході, анахорецтвом. Лісів на Русі було досить багато, а тому і достатньо місць для подвижників. По своїй суті чернецтво відрізнялось суворим аскитичним життям та прикладом справжнього християнського служіння. З появою на київських горах перших іноків поступово зароджується чернече життя з певною формою та утроєм(статутом).
Найбільш древні монастирі мали вигляд невеликого скита, де, як правило, перебували кілька монахів. Такий устрій чорноризці запозичили з Греції. Оскільки за своїм покликанням монахи-молитвинники, то вони мали мали потребу мати свій храм, а крім того господарство та землю, щоби себе утримувати. Саме з таких древніх монастирів і розросталося монашиство від Києва по всій Русі.
Заснував Печерський монастир преподобний Антоній, а в порядкував життя монастиря – Феодосій, які, з огляду на це, вважаються засновниками українського чернецтва. Керівниками перших чернечих обителів були високодуховні ченці, які мали досвід спілкування із грецьуимим монастирями, втому числі і Афонським, з якого прийшов на Київські гори преподобний Антоній.
Біографічні відомості про життя Антонія досить мізерні. Деякі свідчення отримуємо із літопису преподобного Нестора про заснування Києво-Печерського монастиря. Але зміст твору відображався в інших джерелах, що дає можливість значною мірою судити про його життя і діяльність, як про великого просвітителя Київської землі.
Святий народився близько 982 року, в місті Любечі, що за сорок верств від Чернігова, у селянській сім’ї. Тепер це селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області. Його батьки відзначалися великою побожністю та благочестям. У Святому Хрещенні він був названий Антипою – це ім’я преподобного згадується лише в літописця Переяслав-Суздальського.
Із раннього дитинства Антипа прагнув до усамітнення, і дізнавшись, що пустельники живуть у безлюдних місцях, біля Любеча знайшов собі печеру, яка пізніше дала початок Антонієвому монастирю. Усамітненене життя було довподоби юнакові і, можливо під впливом священника грека він вивчає ази грецької мови й мріє здійснити паломницьку подорож на Афон. На той час паломницьво було досить поширеним явищем. Божим Промислом мрія Антипи була здійснена, і він вирушає на Святу Гору, де його духовним наставником стає преподобний Феоктист. Місцем на Афоні, де звершував свій чернечий подвиг Антоній, був Єсфигменовий монастир, котрий знаходився на прибережній скелі гори. Греки і сьогодні показують келію, де подвизався преподобний. Руський літопис описує це так: “Чоловік, мирянин із міста Любеча, котрий поклав собі на думку іти у світ прочанином. Подався він у грецьку землю, на гору Афон, побачив там монастирі. Обійшов їх, і полюбивши чернецьке життя, попросив одного ігумена, щоб той постриг його в ченці. Той постриг його, дав йому ім’я Антоній, наставив і навчив життю чернецькому”.
Із провидіння преподобного Феоктиста, юнакові було дано таке ім’я, бо як Антоній Великий став основоположником чернецтва на Сході, так Антоній Печерський став просвітником і засновником чернечого життя в Київській Русі.
Ігумен Феоктист, бачачи його подвиг, відправляє його на батьківщину у 1013 році. Прийшовши на рідні землі, Антоній не повернуся до Любеча, а затримався у Києві, де обійшов кілька монастирів, але життя у них йому не сподобалося, тому він вирішив поселитися біля Києва у лісі що покривав Дніпроські схили на Берестові, де був князівський центр і де, очевидно, після хрещення була побудована церка на честь святих Апостолів.
Згідно з переказами, повертаючись у рідний край, він зупинився на скелястих берегах притоки Дністра річки Лядови(тепер Вінницька область) і заснував там Успенський Печерський монастир на початку 1013 року.
15 липня 1015 року помер князь Володимир, просвітник руського народу. Після його смерті почалися міжусобиці та великий розбрат. Святополк третій син Володимира прозваний Окаянним, став князем і убив свох братів – благовірних Бориса і Гліба. Іншого брата Святослава його рука дістала в угорській землі. Спокійно дивитися на безчинства, які точилися між князями у Київській Русі Антоній не міг, а тому, люблячи самотність і спокій, він покидає Київ і йде знову на Афон, у ту ж обитель де приймав чернецтво.
За час його перебування на Святій Горі ситуація у Київській державі стабілізувалася. Святополка було видворено з Києва, а на княжий престіл зійшов син Володимира Великого – Ярослав Мудрий. З його приходом до влади, життя у державі змінилося, Ярослав узяв курс на освіченість русичів, і йому були потрібні помічники. Тому знову Феоктист відправляє преподобного Антонія на Русь: “З Волі Божої іди знову в землю Руську, і нехай буде з тобою благословення Святої Гори”. Ігумен також передбачив, що у Русі святий буде отцем багатьох чорноризців.
Із Афону Антоній попрямував у Київ, і поселився в печеру, в якій перед тим жив священик села Берестова Іларіон, поставлений тепер (1051 року) в Метрополити Київські, і там продовжив свій чернечий подвиг. До нього почала доєднуватись братія і вони спільно “Церкву викопали під землею, і келії які й досі збереглися під старим монастирем”.
Першими поселенцями були преподобний Никон, котрий колись був священиком, а згодом став Ігуменом монастиря, створеного довкіл Антонієвої перчери. Незабаром до них приєднався Феодосій, прохаючи про чернече життя, ще пізеіше прийшов син знатного і заможнього києвського боярина Іоан, якого постриг за наказом Антонія преподобний Никон. Також у Печерській обителі подвизав свій подвиг Єфрем, майбутній Митрополит Переяславський. Монастир розвивався і збільшувався: “І зібралось до нього братів числом 12. І викопали печеру велику, і церкву і келії”.
У 1054 четвертому році помирає князь Ярослав і його місце займає його старший син Ізяслав. Князь дуже любив преподобного і часто його відвідував “і не лише сам, з дружиною своєю, і просив благословення”. У 1068 році Антоній знову покидає монастир, адже в Києві знову розгорілася братовбивча боротьба з престол. Преподобний пішов до Чернігова під захист третього з Ярославовичів – князя Святослава,там святий викопав собі печеру на Болдиних горах, де згодом виник новий монастир – Троєцько-Іллінський.
Князь Ізяслав усвідомлював значення духовного впливу преподобного Антонія і вмовив його повернутися до Печерської обителі.
Прийшовши до монастиря Антоній зібрав братію і звернувся до них зі словами: “”Живіть собі самі, і поставлю я вам Ігумена, а сам я хочу піти на ту гору один, бо я звик жити на відлюдді.” І прийшов він до гори, і викопав печеру, яка зараз під новим монастирем і називається Ближньою, а також Антонієвою”. У 1073 році разом із Феодосієм і братією монастиря Антоній заклав Успенську церкву на місці, вказаному чудесним чином, була побудована вже після його смерті.
Господь нагородив преподобного багатьма щедротами: молитвою Антоній зцілював людей (пізніше преподобний Агапій, безкорислий лікар, став його наступником у цій справі), Антоній мав дар передбачення, – він передвістив поразки Ярославовичам у протистоянні з половціми на ріці Альті. У цей день князі ледве втекли тим самим зберігши собі життя.
Зазначимо також, що автори “Києво-Печерського Патирика”, за всієї поваги до Антонія невважали за потрібне присвятити його життю бодай один розділ збірки. Ба більше, у складі давньоруської книжності не виявлено творів, присвячених йому. Перший із варіантів його Житія, відомий сьогодні, датується 1635 роком. Він входить до складу виданого польською мовою в Києві “Патирикону” Сильвестра Косова.
Не менш туманною є й історія канонізації Антонія. Поза всяким сумнівом, його було канонізовано досить пізно, не раніше XIII чи навіть наприкінці XIV століття. Перша звістка, яка дозволяє говорити про факт канонізації Антонія датується 1394 роком. Саме тоді колишній чернець Києво-Печерської Лаври Арсеній побудував, у заснованому ним, Жолтківському монастирі церку на честь преподобних Антонія і Феодосія. Відомо також і те, що у XII столітті вже існували ікони із зображення цих святих, та деяких інших святих Києво-Печерських. Зокрема ікона Печерської (Совенської) Богоматері із преподобними отцями (приблизно 1288 рік). Один із престолів Успенської Церкви, був посвячений на честь преподобного Антонія. Можі преподобного, поховані в тій же печері, в якій він закінчив своє життя (так звана Ближня або Антонієва печера), згодом так і не були знайдені, хоча спроби виявити їх були.
Зазначимо також і те, що саме Антонієві учні згодом стали першими єпископами Русі, і майже всі були канонізовані.
XVII століття було періодом відробження Київської метрополії, що не могло відобразитися в іконопися. У Дрогобицькій церкві Воздиження Чесного Хреста, що є відділом пам’яток дерев’яної архітектури музею “Дрогобиччина”, у цокольному ряді іконостасу є ікона із зображенням заснованої Антонієм Успенської церкви, де пообидва боки собору зображені преподобні Антоній та Феодосій Печерські.
Автор – Юлія Лаврись, науковий працівник відділу пам’яток дерев’яної архітектури
Світлини – Володимир Пограничний
