Наприкінці липня минає 157 років від дня народження Велета Духу,  предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви – Андрея Шептицького.

Представник шляхетного та графського роду, доктор права і богослов’я, меценат, один із найвидатніших провідників Церкви та українського народу. У наших музейних фондах зберігаються матеріали, пов’язані з імʼям цієї великої Людини.

Нині пропонуємо для ознайомлення архівні матеріали, які недавно доповнили музейну тематичну колекцію.

Як відомо з життєпису Андрея Шептицького, 2 лютого 1899 року імператор Франц Йосиф I номінував його на Станіславівського єпископа. 17 вересня того ж року відбулась єпископська хіротонія (свячення), а за три дні – інтронізація (сходження на престол) на катедру Станіславова.

Саме до цієї поважної події у Жовкві, у видавництві монастиря Чину Святого Василія Великого було видано брошуру на 24 сторінки «Чѝнъ Посвѧψέнїѧ въ Єпіскопа».

Книжечка, розміром 19х12,2 см, ‒ друкована церковнословʼянською мовою (т. зв. київський ізвод), в обкладинці пісочного кольору із назвою на титулі, обрамленою зліва і знизу декорованими лініями. Папір пожовклий, обкладинка – забруднена, поплямлена, з надривами, витерта на згинах. На шмуцтитулі – напис: «Чѝнъ посвѧѱέнїѧ Прєподѻбнагω Андрέа Шєптѝцкагω Свѧψєнноѝнока Чѝна СϮагw Васілїѧ В. въ Єппа Станислава града». На наступній сторінці вказано, що інтронізація Андрея Шептицького на Станіславівську катедру відбулась в Архикатедральному храмі св. Юра у Львові у неділю 20 вересня (1899 р.) за участі:

Юліяна Куїловського, Архиєпископа Львівського, Митрополита Галицького;

Северина Моравського, Архиєпископа Львівського, (лат.);

Ісаака Миколая Ісаковича, Архиєпископа Львівського (вірм.);

Луки Солецького, Єпископа Перемиського (лат.);

Кароля Гриневецького, кол. Єпископа Віленського, Архиєпископа Пергійського;

Костянтина Чеховича, єпископа Перемиського;

Йосифа Вебера, єпископа-емерита Львівського; (лат);

Йосифа Пельчара, єпископа-емерита Перемиського (лат.)

Молитовний текст на початку оздоблений графічним малюнком – зображення лику Ісуса Христа у терновому вінку на полотнищі поверх колючих гілок терну. Таке зображення тут – дуже символічне. Адже цей відомий в іконографії сюжет відображає увінчання Христа терням, яке було одним із видів насміхання над ним римських воїнів. Корона чи вінець – це символ царства, правління і слави. Та замість листя лавру, яке використовувалося римлянами для пошанування героїв, – тернові гілки, задля ще більшого приниження, болю і страждання. Терновий вінець – це тяжкість гріхів людства, що Син Божий взяв на себе. Образ Ісуса Христа – символ покори, готовності терпіти муки і біль, насмішки і приниження задля служіння та сповнення волі Отця.

Завершення тексту на сторінці 21-ій ‒ графічним зображенням ангела зі стрічкою в руках, на якій є напис: «Богу благодарєнїє!»

Період єпископства Шептицького у Станіславові тривав усього 14 місяців, але це була активна пора частих поїздок по парафіях для кращого ознайомлення з їх життям. Також з ініціативи єпископа художник Юліан Маркевич оздобив катедральний храм фресками візантійського стилю, а австрійський уряд виділив земельну ділянку та 300 тис. корон для побудови у Станіславові єпархіальної семінарії.

4 травня 1900 р. у Львові помирає митрополит Галицький Юліян Сас-Куїловський. Його наступником стає єпископ Станіславівський Андрей Шептицький: наприкінці року, 17 грудня  ‒ номінований, 12 січня 1901 року ‒ інтронізований  у соборі св. Юра у Львові (і цей уряд сповняв аж до своєї смерті 1 листопада 1944 р.).

Далі пропоную два листи, підписані вже Митрополитом Андреєм Шептицьким.

Перший ‒ лист Ч. 279 до уряду парохіяльного у Гуменці, завірений у Львові 15.01.1901 р. (нині Гуменець – село у Щирецькій селищній громаді на Львівщині).

Написаний українською мовою чорним чорнилом на аркуші пожовклого, зі слідами згинів та надривами, канцелярського паперу, розміром 34х21 см. Письмо ‒ розмашисте, каліґрафічне. Вгорі справа – відмітка про отримання листа адресатом 26 січня.

У листі висловлене прохання надати свідоцтва щодо Василія Еліяшевського, який має намір вступити до новиціяту Чину св. Василія Великого, а саме (далі – мовою оригіналу):

«1) Справозданьє о поведенію єго: а им. чи не стався онъ виннымъ якого великого и явного проступку, або чи не пộдпавъ якộй обезславляючộй кары. И

2) чи не заходить яка инша перешкода до вступленя въ тойже законъ, именно: велика потреба родичей, котрộй лишъ ộнъ зарадити може; довги на кандидатҍ тяжачй або обовязокъ складаня рахункộвъ; также займаньє ся якимсь обезславляючимъ занятіємъ. – »

Спробувала пошукати особу з таким імʼям серед духовенства того часу: найперше, згадується новик Василь Еліяшевський у числі підписантів вітальної різдвяної листівки (без дати) для митрополита Шептицького (правда, у студитському монастирі, між іншим, заснованим митрополитом 1901 р.), а ще у Львівському архіві зберігаються документи 1920-1930-х рр., пов’язані з іменем о. Василя Еліяшевського, священника із с. Нижнє Синьовидне на Сколівщині, яка на той час входила до Львівської архиєпархії.

Тут зазначу, що Кир Андрей величезну увагу приділяв вихованню, формуванню майбутніх душпастирів. Він сприяв реорганізації Львівської семінарії, задбав про відкриття єпархіальних семінарій у Станіславові та Перемишлі, найздібніших спудеїв відправляв на навчання до університетів Рима, Інсбруку, Фрібуру у Швейцарії, Авґустінеума у Відні, завдяки чому за якийсь час мав достатньо добре підготованих і освічених священників. Між іншим, на навчання до Європи митрополит відправляв не лише майбутніх душпастирів-богословів, але й сприяв людям мистецтва: надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у найкращих європейських навчальних закладах (серед таких – Модест Сосенко, автор ікон на іконостасі у дрогобицькому храмі св. Трійці).

Другий лист Ч. 3235 – звернення греко-католицької Митрополичої Консисторії у Львові до духовенства, дане 18 травня 1901 року.

Написаний на двох сторінках пожовклого, витертого, зі слідами згинів, аркуша канцелярського паперу. Нижня частина аркуша – відірвана. І сам текст звернення, і підпис Митрополита – це відбиток через чорну кальку, очевидно, що такі листи-копії були надіслані до усіх деканальних урядів.

У зверненні до «всҍхъ ВЧ. ОО. Парохộвъ, Завҍдателҍвъ и експонованыхъ Сотрудникộвъ» йдеться про фінансові взаємозобов’язання духовенства і влади.

Згадується «§206 уст. 3 уставы зъ дня 25 Жовтня 1896», яким «ộтнесли ся предсҍдателҍ повҍтовыхъ Комисій шацунковыхъ (оцінкових, обрахункових)  (Старосты) до ц. к. Намҍстництва съ прошеніємъ, щобы въ порозумҍню съ дотычною властію духовною заявило своє добромнҍніє що до высоти пересҍчного рộчного доходу поодинокихъ душпастырҍв зъ даткộвъ за дҍйства духовнй пộдлягаючй правамъ епитрахиля (т. зв. Треби – релігійні обряди, які здійснює священник на замовлення віруючих) и зъ даткộвъ добровộльныхъ парохіянъ за дҍйства духовнй не обнятй правами епитрахиля, ‒ а ц. к. Намҍстництво запытало о добромнҍня въ тộмъ взглядҍ тутейшу Митроп. Консисторію. ‒ Дохộдъ душпастырҍвъ дотованыхъ низше конгруи (конґруа – річна державна допомога священникам) зъ даткộвъ за дҍйства духовнй пộдлягаючй правамъ епитрахиля выкаже ц. к. Намҍстництво зъ послҍднои адюстованои фасіи, а то лише въ тộй квотҍ, въ якộй зộставъ врахованый въ конгруу. ‒»

Далі довідуємось, що до цього звернення був долучений «литографованый блянкетъ», щоби священники «сейчасъ належито выповнили, подаючи назву парохіи, староства и деканата и вписуючи въ рубрики доходу жаданый тамъ пересҍчный рộчный дохộдъ, и то въ той спосộбъ, що въ першộй рубрицҍ має кождый душпастыръ … подати въ коронахъ дҍйстно побраный нимъ пересҍчный рộчный дохộдъ зъ добровộльных даткộвъ парохіянъ за дҍйства духовнй не обнятй правами епитрахиля, а въ другộй рубрицҍ має тộлько парохъ дотованый высше конгруи (не побираючій жадного доповненя конгруи) вписати коронами Квоту…, ‒ такъ, якъ пộсля уставы податковои, парохамъ не побираючимъ доповненя конгруального не прислугує право фасіоновати доходы епитрахильнй пộсля патенту Іосифіньского.» (мається на увазі  патент (указ) цісаря Йосифа ІІ (1781) про релігійну толерантність, свободу віросповідання та зрівняння греко- і римо-католицького духовенства у їх правах).

Заповнені бланки мають бути власноручно священниками підписані і упродовж трьох днів передані своїм деканальним урядам, які, у свою чергу, повинні зібрані документи передати до Митрополичої Консисторії.

Наприкінці, Консисторія висловлює надію, що «ВЧ. ОО. Душпастырҍ въ власнộмъ своємъ интересҍ не залишать залученый блянкетъ совҍстно выповнити», «позаякъ добромнҍніє ц. к. Намҍстництва и власти духовнои дотычно высоти доходу душпастыря, буде великои ваги при оцҍнюваню доходу душпастыря черезъ шацункову Комисію и при приписаню єму податку особисто-доходового».

Тут треба сказати, що в Австро-Угорській імперії ще з 1856 р. діяв конкордат із Римським Апостольським престолом (договір, що регулює правовий стан Церкви у державі, а також відносини держави зі святим престолом), після підписання якого, зокрема, жваво обговорювалося економічне становище греко-католицького духовенства та необхідність зрівняння оплати священників обох обрядів. Як бачимо із пропонованого звернення, і державні органи, і церковна влада тримали на контролі питання матеріально-фінансового стану духовенства.

***

Відомо, що на долю Андрея Шептицького, як духовного лідера українських греко-католиків, випало немало життєвих випробувань: тривожність двох світових війн, семиразова зміна політичних режимів… Але, пройшовши їх гідно і стійко, він став для галицького люду справжнім Мойсеєм, а Українська Греко-Католицька Церква досягла свого розквіту завдяки його жертовній посвяті, талантам церковного і народного провідника. Стараннями Владики, окрім відкриття семінарій та підтримки представників українського мистецтва та культури, засновувались школи, бурси для молоді, шпиталі, сиротинці, вкладались значні кошти для становлення українського економічного життя. Дбаючи за духовну опіку українських поселенців у далекій Америці (які на зламі століть масово їхали туди на заробітки), глава Церкви заснував і там, за океаном, греко-католицьку ієрархію (бо Церква там, де її народ). Сприяв відновленню східнохристиянської ідентичності церковного життя та відновлював автентичні форми східного чернецтва, був зачинателем міжцерковного діалогу українських церков – спадкоємниць Володимирового Хрещення задля їх єднання навколо Київського митрополичого престолу. На переконання Шептицького, саме УГКЦ (яка перед початком другої світової була однією із найсильніших інституцій Західної України) мала стати головною сполучною ланкою між християнським Сходом і Заходом.

Ще з січня 1955 р. розпочався беатифікаційний процес для зарахування Андрея Шептицького до лику блаженних, у числі яких вже є рідний брат митрополита – Климентій, архімандрит монахів Студійського уставу. Віримо, що і Наш Митрополит стане «увінчаний честю й величністю» (Євр. 2:9).

Авторка тексту та світлин – Ірина Сенюра, наукова працівниця відділу фондів