Старий Заповіт містить багато генеалогічних дерев, але всі вони завершуються з народженням Спасителя, яке сповнило обітницю, дану Богом праотцям. За певних обставин генеалогічне походження було принциповим і визначало право людини на місце в суспільному або релігійному житті громади. Наприклад, «Второзаконня» зазначає, що царем Ізраїлю міг бути тільки одноплемінець: «Коли ти прийдеш у землю, яку Господь, Бог твій, дає тобі, й оволодієш нею, і оселишся на ній, і скажеш: „Поставлю я на тобою царя, подібного до інших народів, що навколо мене”, то постав над собою Царя, якого обере Господь, Бог твій; із середовища братів твоїх постав над собою царя, не зможеш над собою поставити іноземця» (Втор. 17: 14–15). Додатково цар повинен походити з роду Давидового.

Повернення з вавилонського полону загострило увагу до родоводів, бо вимагало «єврейського коріння». Не міг бути священником той, чиє ім’я не знаходилось у родоводах. Наявність доброго родоводу надавала людині легітимність. Гіллель пишався тим, що походив з роду царя Давида, а Йосип Флавій почав свою книгу з власного родоводу. Ірод Великий, що був наполовину євреєм і наполовину ідумеєм, не міг знайти свого імені в родоводах і тому наказав їх винищити. Логіка Ірода була простою: якщо там не буде його, то хай не буде нікого.

Джон Мак Артур визначає кілька причин, які пояснюють чому євреї ретельно досліджували і зберігали родоводи. Приналежність до певного роду давала законне право на володіння землею. Мойсей розділив землю між родами ізраїльськими, згідно з повелінням Божим (Числа 26: 52–56). Із того часу кожен єврей мав зберігати свій родовід, щоб довести право володіння тою чи іншою ділянкою землі. Родовід обґрунтовував претензії на спадщину. За допомогою книг родоводу визначали ступінь родинних зв’язків. Гарним прикладом є книга Руфі та її стосунки з Воодом. Приналежність до певного роду була підставою для обліку і оподаткування населення. Подорож Марії з Йосифом до Віфлеєму була обумовлена саме цією необхідністю. Будь-які претензії на священство або царство мали бути обумовленими приналежністю до певного роду.

Родовід Ісуса Христа доводить царське походження Спасителя. Саме це і стало звинуваченням під час розп’яття. Табличка над головою Христа мала напис його провини: «Ісус Назарей, Цар Юдейський». Також царське походження Христа стало причиною злоби Ірода та винищення віфлеємських немовлят.

Від часу повернення з вавилонського полону євреї очікували свого месію-царя, який очолить державу, поверне їй могутність і славу часів царів Давида і Соломона., переможе ворогів і підкорить цілий світ. Христос втілив їх очікування. Щоправда, євреї уявляли собі царство одного народу в чітких, географічно окреслених територіях. Натомість, Царство Боже стало територією цілого світу. слова Спасителя «Царство Моє на від світу цього» підтверджують як наявність Царства, так і його специфічну структуру. Юдеї сподівалися на перші місця, а натомість отримали: «митарі і блудниці попереду вас ідуть у Царство Боже» (Матв. 21: 28–32).

Родовід Ісуса Христа включає як великих святих, так і грішників. Євангеліст Матвій включив чотирьох жінок до родоводу Спасителя. Це надзвичайно несподівано, особливо для єврейського генеалогічного дерева. Напевно цього можна було б чекати від євангеліста Луки — він активніше вводив жіночі персонажі в євангельські оповідання. Матвій же писав з розрахунку на євреїв, тому, теоретично, поданий ним родовід не повинен містити жодного жіночого імені. Однак він робить виняток з правил. Можна було очікувати, що у разі подібного винятку родовід буде містити імена зразкових представниць жіноцтва Старого Заповіту. Але там нема є імен Сари, Ревеки, Рахіль або Лії — дружин патріархів, що дали початок родоводів Ізраїльських. Натомість там — імена жінок, котрими «важко пишатися». До того ж ці жінки були язичницького походження та сумнівної моралі — Фамар, Рахав, Рут і Вірсавія.

У випадку Фамарі — це інцест, аморальність, удавана проституція. Язичниця Рахав — блудодійство, обман; хананеянка Рут — жінка у Моава. Остання жінка по імені не згадується, однак вона чітко ідентифікована як жінка, що «була дружиною Урії». Історія про перелюб Вірсавії з царем Давидом досить відома. Але плодом цього союзу був Соломон — наймудріша людина, яка коли-небудь жила.

Постає питання навіщо Господь включив таких жінок до родового списку Ісуса. Але це не тільки жінки. Наприклад, Авраам збрехав про свою дружину Сару, Ісак зробив те саме, Яків був шахраєм, Юда — блудником, Давид — перелюбником, Соломон — багатоженцем, Манасія був найзрілішим царем Ізраїлю. Найкращі з родоводу Ісуса мали недоліки. І саме це вказує на Божу благодать.

Євангеліє від Матвія — це передусім — послання до євреїв. багато з їхніх лідерів (зокрема фарисеї) були самовпевненими і засуджували інших. Вони справді вважали, що заслуговують на вічне життя. І тут раптом — визнання того, що й родовід Ісуса включає в себе не лише праведників. Цей список був різким докором осуджень фарисеями всіх, хто схибив на своєму шляху.

Цей родовід міститься в Біблії, щоб повідомити нам, що Ісус, Син Божий, називав себе «другом грішників» і сказав, що не прийшов закликати праведників, а, навпаки, навернути грішників до покаяння. Він сказав: «Син Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лука 19: 10).

Матвій пише, що «всіх поколінь від Авраама до Давида — чотирнадцять родів; і від Давида до переселення вавилонського — чотирнадцять родів; і від переселення вавилонського до Христа — чотирнадцять родів». У цьому ланцюжку бракує кілька ланок, але Матвій іде на це свідомо, «обрізаючи» родовід так, щоб він виглядав симетрично. Ключем розуміння такої симетрії є число 14. Єврейською мовою сума цифр , що відповідають значенню написання імені «Давид» — 14.

Зазвичай родовід Ісуса Христа можна зустріти в іконографічному сюжеті «Древо Єсея». Очевидно батьківщиною цієї іконографії є Захід християнського світу, звідки цей сюжет хрестоносці перенесли до Візантії. У церковному мистецтві цей сюжет найбільше розвинувся і найчастіше зустрічається у монументальному настінному малярстві. Також досить поширений та різноманітний у книжковій мініатюрі та в лицьовому шитті. Найменше він поширений у станковому іконописі, де насамперед сформувався як один із типів Богородичних ікон. Ще менше він зустрічається в скульптурі та дрібній пластиці. У Західній Європі також є вітражі з цим сюжетом, а у Східній Церкві — різьба царських врат іконостасу.

У дрогобицькій церкві Св. Юра, що є відділом пам’яток дерев’яної архітектури музею «Дрогобиччина», монументальний розпис «Древо Єсея» знаходиться на західній стіні нави — на хорах. Його створив Іван Медицький і датований він 1691 роком. На жаль, композиція втратила своє завершення — картуш з зображенням Діви Марії.

Значення цього картуша у завершенні родинного дерева є унікальним, адже Марія — п’ята жінка, чиє ім’я є в родоводі Христа за євангелістом Матвієм. І якщо трактувати значення жінок у Христовому родоводі, то їх можна символічно поєднати з 5-ма тижнями пилипівського посту: Фамар — Надія (перша жінка, згадана в генеалогії Матвія, історія якої пов’язана з надією, а точніше з відчаєм, викликаним розбитою надією); Рахав — Мир (визнаючи Бога єдиним істинним Володарем неба і землі, Рахав уклала окремий мир з народом Ізраїлю); Рут — Радість (що випромінюється від неї навіть у найважчих обставинах); Вірсавія — Любов (яка є дещо заплямованою, однак наполягає на благодаті прийдешнього Месії, який викупить людей, що потрапили у стосунки нерівної сили й заплямованої любові, та відновить їх у справжньому коханні та свободі, запропонованих Богом); і Марія — Виконання викупу людства. Більше, ніж інші чотири жінки в родоводі Ісуса, місце Марії було б очевидним і незаперечним навіть у культурі, схильній до цього. Зрештою вона була Дівою, яка силою Святого Духа народила Сина Божого, що втілився, виконавши волю Божу.

Автор – Юлія Лаврись, науковий працівник відділу пам’яток дерев’яної архітектури

Світлина – Володимир Пограничний