Україна виборює свою свободу вже не одне століття і, як бачимо, ця боротьба продовжується. Хоч цього року минає 31 рік, як 24 серпня 1991 року позачерговою сесією Верховної Ради УРСР був ухвалений політико-правовий документ, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави, – Акт проголошення незалежної України. Відомо, що у чернетці Акту замість слова «проголошення» було слово «відновлення», бо незалежність України проголосили значно раніше – 22 січня 1918 року – Четвертим Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки. Але таку редакцію комуністи, що становили тоді більшість у парламенті, звичайно ж, відкинули.

Першою країною із числа тих, хто визнав Україну незалежною, стала сусідня Польща, яка й тепер першою підставила своє дружнє плече українцям.

Нині Україна – це найбільша за площею держава Європи, яка має одну з найдавніших на нашому континенті Конституцій (йдеться про Конституцію  Пилипа Орлика, проголошену ще у 1710 р.); де було засновано 1576 р. князем Острозьким Костянтином-Василем перший вищий навчальний заклад у Східній Європі – Острозьку академію; з українською нацією, яка визнана ЮНЕСКО найспівучішою, бо створила найбільшу кількість народних пісень – близько 200 тисяч; з українською мовою, яка у 1934 р. на конкурсі краси мов у Парижі визнана як найкраща, наймилозвучніша і найбагатша мова світу, хоч і посіла друге місце після італійської.

Саме про мову, як визначальну ознаку нації, йтиметься, зокрема, у цьому дописі.

Перший друкований словник української мови був виданий майже 400 років тому і був найбільшим за обсягом на той час ‒ 7000 слів! Його з науковим підходом уклав Памво Беринда (уродженець Красного біля Львова), який систематизував розвій української мови приблизно від Х століття і вперше в українській лексикографії розробив словникові  статті. Словник був поділений на 2 частини: перша – перекладна (церковнослов’янська-українська, бо мовою освіти, культури та церкви на той час була штучно для цього створена церковнословʼянська мова, а перекладного словника на живу українську не було), друга – словник иншомовних слів, тлумачення загальних назв та власних імен людей. Словник Беринди задекларував українську мову як повноцінну, багату, розвинену мову, що здатна покривати усі сфери життя. Наукова вага словника зберігається донині, і це – феноменально, що через 400 років на нього покликаються сучасні дослідники мови. Павмо Беринда (у липні минуло 390 років від часу його смерті) уклав його для збереження національної самобутності в часи, коли Україна входила до складу Речі Посполитої, усвідомлюючи у 1627 році значення мови краще і більше, аніж дехто з українців нині у 2022-му, у незалежній державі.

На щастя, такі свідомі люди у нашому народі були завжди упродовж багатостолітньої його історії, навіть в умовах бездержавності, що дало нам, зрештою, можливість вижити, як народу, як нації. 

До таких належить і один із провідних діячів українського національного відродження середини ХІХ століття ‒ єпископ УГКЦ Григорій Яхимович,  230-та річниця від дня народження якого минає цьогоріч. Народжений у 1792 р. у Підбірцях, що біля Львова, він здобув блискучу освіту. Навчався в Інституті святого Августина у Відні, де став доктором богослов’я, філософії  та вільних мистецтв, а згодом у Львівському університеті став професором педагогіки і теології. Упродовж усього свого життя відстоював розвиток освіти, зокрема, сприяв процесу відкриття народних шкіл. При цьому був прихильником активного використання мови галицьких русинів: добивався її запровадження у місцевих школах, вимагав від духовенства голосити проповіді українською.

Єпископ Яхимович не стояв осторонь т. зв. «азбучної війни» між прихильниками та противниками латинізації писемності галицьких українців, відстоюючи традицію й кириличне письмо.

Він був автором багатьох проповідей та богословських праць, дбав за чистоту східнокатолицького обряду. Поміж іншим, цікавився астрономією та технікою, навіть сконструював механізм для косіння трави та розробляв план пароплавного сполучення на річці Сян, був членом Собору руських вчених. Його поважали при цісарському дворі, він мав титул барона і був нагороджений Хрестом Леопольда, був послом до Австрійського парламенту (1848) та Галицького сейму (1861-1863).

В архівній збірці наших музейних фондів зберігається Пастирське послання єпископа Григорія Яхимовича до духовенства та вірних Перемишльської єпархії, дане 29 жовтня (12 листопада) 1859 р.

Це – аркуш паперу, розміром 44х28,5 см, із друкованим текстом з обох сторін, завірений єпископом Яхимовичем та єпархіальним канцлером Левом Кордасевичем (без їх особистих підписів). Видруковане Послання у Перемишлі 1859 р. під Ч.VI (Ч.3026). Папір ‒ пожовк, зі слідами згинів, краї аркуша – дуже зім’яті, пошарпані, з великими надривами.

Послання стосувалось питання підтримки «Вісника для русинів Австрійської Держави» ‒ урядового часопису для українців монархії Габсбургів. Спочатку з липня 1849 до лютого 1850 часопис виходив у Львові під назвою «Галичо-Рускій Вҍстникь» за редакцією М. Устияновича. Згодом, до грудня 1866, редагований І. Головацьким та Ю. Висоцьким, виходив у Відні. Основні теми публікацій: політика, релігія, література. Головне місце у часописі відводилось урядовим розпорядженням, окрім того, друкувалися дописи з різних місцевостей краю, літературні та історичні твори, мовознавчі дискусії, розповіді про релігійні свята та життя святих. За політичним спрямуванням часопис займав консервативні позиції.

Текст послання надрукований українською мовою, властивою для того часу. Для кращого розуміння змісту, пропоную дещо осучаснену його версію з деякими виділеннями та поясненнями.

 «Як під високим цісарським отцівським Правительством давнії попередження відійшли і народна наша мова, стільки віків несправедливо гноблена, з-під убогої стріхи сільської пробила собі путь у вищий стан і зайняла відповідне місце межи десятьма мовами нашої богоспасаємої Держави, появилися до щирої радости народолюбців і пИсьма (часописи – С. І.) як засоби живого нашого спілкування.

Первістки цієї нашої відродженої словесності, хоч і з захватом привІтані, не мають достатньо теплих покровителів чи прозорливих плекателів. Відцвіли в початку свого розвитку, лишивши на просторому полі русько-народної словесності один тільки «Вҍстникъ» для Русинів Австрійської Держави, який удостоївшись благого покрова високого Уряду, причислений залишився до урядових часописів і стоїть тепер яко древо одинадцятилітнє посеред безводної пустелі.

Але нужда! І цьому останньому народного спілкування прибіжищу грозить небезпека падіння, якщо при його дешевості не умножиться в скорому часі значно число передплатників.

Чи увагу звернемо на стремління Вісника, чи на його зміст, чи на ціну саму, все говорить в його користь. Вісник цей для Русинів Австрійської Держави виходить у Відні під наглядом самого високого Уряду і стремить до здійснення найбільших дібр людності, тобто святої нашої віри, памʼяті отців наших, як і громадянського блага, будучи далеким від усіх двозначних рухів, а говорячи від серця до серця. Складається він з трьох розділів. Політична його частина повідомляє коротко найсвіжіші новини і пригоди світу з такою точністю і правдолюбієм, що йому ніяк не іде лише статті заповняти, а після пояснювати, а щоб завжди корисним бути. Голосить також новини і подає їх з питомої землі, які безперечно полонять серця вітчизнолюбців, сприяють діяльності і заохочують їх до поступу.

Друга частина «Сїонъ» містить матеріали для релігійного пізнання, а саме поучення і короткі проповіді на ізрадні празники, повні духовного намащення і сили на користь Священничих і мирських осіб, не менше описи житія Святих і Угодників Божих, які не так легко кожному деінде почитати, також побожні повісті, тлумачення деяких обрядів і таке ін. Все це є корисним скарбом для нас.

Третя його частина «Сборникъ» змістом своїм цікавих, повчальних, звеселяючих новинок заступає від нас багато інших книг.

Письменність «Вҍстника» є достохвальна, всіма зрозуміла, а стоячи в відповідних рамках, найбільш наближена до потреб часу.

Такий орган інформації нам дуже потрібний: у ньому бо руська мова твориться, виробляється і стремить до щораз більшої досконалості.

Ціна «Вҍстника» така низька, що у цілій Австрійській Державі немає дешевшого часопису.

Ученню, Світу Творцю честь, слава і благодарення! На землиці нашій змагаються, а Вісник часто є єдиним книгохранилищем  цілої громади; тому й держати його подобає. Для Священника же особливо, учителя, співця є то дуже корисний засіб, богобоязливі межи народом вісті поширювати, котрий радо таке чує, приймає до серця і будується.

Також правильно є вважати, що більше поширений Вісник займе по домах місце тільки некорисних, «а часто вредныхъ розговоровъ и погрҍшенностей». Як же і священник представиться своїм прихожанам, якщо зважаючи на багато хибних думок, які часто поширюються, правдивий зміст діла сказати не успіє той, що належить до освіченого «сословїѧ», від якого справедливо більше освіти і знань всі домагаються?

Немає жодного народу в нашій Державі, котрий би не мав свого власного часопису, не плекав і не покріпляв. Чи було би добре, щоб Русини, такі багаточисельні, не дбали про те, щоб орган, який їх представляє, не утримувався? Відповідь на це давати нема потреби! Правдиво, що у противному випадку, були би піддані загальному презирству.

Така мала ціна, як «Вҍстникъ» коштує, жодного ущербу не принесе, як лише щира буде воля, то душевною користю і розумним хосеном неспівмірно винагородиться благоразумно виложений гріш. Багато Священників з цієї єпархії і громад держать у власному користуванні пИсьма чужомовні, яких громади здебільшого не розуміють. Не було би тому заперечення, аби та й найбільше мов розуміти. Але годі жалю втаїти і дивитися, що своє відкинутим лишається, а натомість чуже попирає і ним величається не один з ущербом свого!  Такий є подібний до ґазди, котрий свою ниву покинув, а чужу обробляє, оре і засіває не для себе, а для другого. Того жодний благорозумний ґазда не творить, йому роль батьківська є найдорожча, він її найперше управить, а після, коли ж мало б так бути, візьметься до чужого.

Тим болючіше було би, коли б якийсь Священник замість бути своїм прихожанам провідником в загальнокорисному просвітництві, самолюбством осквернився би, у поступі благих цілей виявив байдужість,  добрими прикладами своїми в уряді духовному співбратів на путь істинний не направив, а й, у некорисному світлі представляючись, загальному очікуванню і високому своєму званню належно не відповідав.

Завершуючи: є то честю для Русинів Австрійської Держави, якщо їх часопис піднесено в ряд урядових; але не так легко осягнути цього, коли б воно випало з бажань читачів; було би то невдячністю до батьківського високого Уряду, і виникає сумнів, що подібна благодать колись Русинам возсіяла би наново.

Згідно сказаного, наполегливо просимо Пречесні Уряди Намісничі старатися, щоби підлеглі Священники, якщо вже не кожний на себе, то принаймні один на двох згаданий «Вҍстникъ»  на наступний рік передплатив, до того таки й учителів і громади заохочував, щоб не позбутися такого корисного засобу для моральної освіти разом з нашим народом, що стремить до святого обряду, і своє питоме діло по силах взмагав.

Буде достатнє число передплатників то і зміст «Вісника» надійно примножиться і удосконалиться згідно потреб часу.

Консисторія не лишається проте надії, що Преподобне Єпархіяльне Священство се добре діло по силах і можливостях попирати буде. Тому очікується згодом від Пречесних Урядів Намісничих донесення про вислід цеї справи.

Перемишль дня 29 Жовтня (12 Падолиста) 1859».

Варто зазначити, що це був час після т.зв. «Весни народів» ‒ переломного етапу в історії Європи. Метою низки демократичних революцій, що відбувалися тут 1848 р. (зокрема, в Австрії, до якої входила Галичина) було знищення феодальної системи правління і створення незалежних національних держав.

У травні 1848 р. у Львові представники української інтелігенції та греко-католицького духовенства створили Головну Руську Раду ‒ першу громадсько-політичну організацію галицьких русинів, що діяла в цілому лояльно щодо Австрійської монархії, не чіпаючи основ ладу. Ця організація виступала за перетворення Східної Галичини в окрему провінцію, тобто за її територіальну автономію, створення української національної гвардії, поширення української мови (запровадження її у школах та адміністративних установах Східної Галичини), дозвіл українцям обіймати державні посади, зрівняти українське духовенство (греко-католики) з польським (римо-католики). Подією став вихід того року україномовного тижневика “Зоря Галицька”, а символом українського народу було проголошено галицький герб ‒ золотого лева на блакитному тлі і жовто-блакитний прапор.

І саме активний учасник галицько-руського руху єпископ-ординарій Перемишльської єпархії Григорій Яхимович очолив Головну Руську Раду. Та все ж, як громадянин імперії Габсбургів, був досить ліберальним і лояльним до монархії. Зрештою, це дозволяло відстоювати права свого народу й реалізовувати відповідні задуми, не зазнаючи переслідувань з боку австрійського уряду. Відомо і про безпосередні контакти Владики Яхимовича із найвищими керманичами імперії. Зокрема, 1851 року, коли до Львова приїхав цісар Франц Йосиф і, між всім іншим, закладав наріжний камінь під будівництво українського Народного дому на місці колишнього Університету, будівля якого постраждала в революційних подіях 1848-1849 рр. На руїнах мурів тоді поставили вівтар, і єпископ Григорій Яхимович проводив коротке богослужіння.

Зазначу, що представники греко-католицького духовенства довгий час були найбільш освіченою частиною населення, якщо говорити про українські терени у складі імперії Габсбургів. Саме цим пояснюється не просто публічність, громадська активність священників, але й, досить часто, їхня участь у політичних проєктах.

До кращого світу владика Григорій Яхимович відійшов 1 травня 1863 року, досить несподівано, уві сні, у палаці на святоюрській горі, будучи Митрополитом Галицьким. При надзвичайно великій кількості людей його похоронили на Городоцькому цвинтарі, який колись функціонував у районі привокзального ринку. Після ліквідації цвинтаря труну Митрополита перепоховали у гробниці Львівської капітули на Личаківському цвинтарі.

***

І хоч цьому Пастирському посланню єпископа Григорія Яхимовича до духовенства та вірних Перемишльської єпархії вже понад півтора століття, окремі думки щодо важливості утвердження української мови є надзвичайно актуальними. І як перегукуються його слова із Шевченковими: «…І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь»! Не будьмо ж схожими до того «ґазди, котрий свою ниву покинув, а чужу обробляє, оре і засіває не для себе, а для другого».

Памʼятаймо, що мова народу – це його душа, і допоки звучатиме українська – доти житиме український народ.

Слава Україні! Героям Слава!

Автор тексту та світлин – Ірина Сенюра, молодша наукова працівниця відділу фондів