Вшановуючи 180-річчя від дня народження відомого українського публіциста, вченого, педагога, громадського діяча, політика М. Драгоманова, згадаймо його пророчі слова, написані у далекому 1895р.: «Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу й Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався за других лишень того, що їх б᾽ють. Мало хіба кого б᾽ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається, і таким лишень звичайно й помагають…

Вшановуючи 180-річчя від дня народження відомого українського публіциста, вченого, педагога, громадського діяча, політика М. Драгоманова, згадаймо його пророчі слова, написані у далекому 1895р.: «Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу й Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався за других лишень того, що їх б᾽ють. Мало хіба кого б᾽ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається, і таким лишень звичайно й помагають…»

Михайло Драгоманов залишив яскравий слід в історії як один із найбільш впливових українських мислителів другої половини ХІХст. За спогадами письменника і публіциста М. Павлика, одного разу на запитання свого політичного супротивника, навіщо він «мішається до політики, а не пише за свою історію…», Драгоманов відповів: «Коли ж бо мені ще цікавіше робити історію, ніж писати за неї.»

За вільнодумство російські власті звинуватили Драгоманова в українофільських настроях та сепаратизмі, звільнили з посади доцента Київського університету і заборонили проживати в Україні. У 1876р. він змушений емігрувати, спочатку до Відня, далі до Женеви, із 1889р. викладає у Вищій школі у Софії (майбутньому Софійському університеті). В еміграції вчений-енциклопедист продовжує наукову і громадську діяльність, друкується у різних європейських виданнях. Разом із М. Павликом і С. Подолинським засновує безцензурний журнал «Громада.»

Політичний вигнанець Драгоманов публікує не лише заборонені російською цензурою твори українських авторів («Лихі люди» і «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, «Марія» Т. Шевченка), а подає для європейського читача повний текст таємного Емського указу про заборону української літератури.

На Першому міжнародному літературному конгресі, який відбувся в Парижі у 1878р., М. Драгоманов «один-однісінький підняв проти сеї заборони голос». Галичина, де на той час свобода слова була більшою, посідала особливе місце у громадсько-політичній і науковій діяльності Драгоманова. І якщо спочатку він називав її «Авгієвою стайнею, з котрої треба вивезти маси багна, що душить усі свіжі парости», то згодом визнавав, що «… З усіх частин нашої батьківщини, Русі-України, Галичина стала мені може не менш рідною, як і Полтавщина, – духовою родиною». Слід зазначити, що київські товариші навіть прозвали його Михайлом Галицьким.

Важко переоцінити вплив Драгоманова на формування галицької інтелігенції, адже він підтримував зв’язки з багатьма місцевими інтелектуалами. Для Івана Франка він став «провідником по українству», Михайлу Павлику – наставником. Разом із ними був одним із ініціаторів створення у 1890р. першої в Галичині Русько-української радикальної партії.

Згодом саме М. Павлик та І. Франко підготували до видання низку праць та епістолярних пам’яток М. Драгоманова. Зокрема, у 1896р., вшановуючи пам’ять друга і наставника, той же Павлик у Львові видав на добровільні пожертви збірник «Михайло Петрович Драгоманов 1841-1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів». Як писав І. Франко: «Це книжка, що є цінною пам’яткою передчасно згаслому українському вченому і публіцистові, мусить бути в руках кожного, хто вивчає духовий рух сучасної України; врешті, маніфестація українців з приводу ювілею і похорону Драгоманова заслуговує на пильну увагу навіть під політичним кутом зору». Це раритетне видання зберігається у фондовій збірці музею «Дрогобиччина».

У книзі особлива увага приділяється відзначенню 30-річного ювілею діяльності М. Драгоманова, і найвагоміший внесок у це свято зробили М. Павлик та І. Франко. 16 грудня 1894р. у Львові, «у великій ратушевій салі», на святкове віче зібралося понад 600 осіб. Урочисті промови, вітальні листи і телеграми з Наддніпрянської України, Галичини та від знаних європейських учених, численні ювілейні подарунки від шанувальників свідчили про великий авторитет та міжнародне визнання його заслуг.

Леся Українка, яка доводилася небогою ювіляру, згодом відзначала, що «це справді було свято свідомої себе України».У відповіді на ювілейні привітання Драгоманов, наче щось передчуваючи, порівнював своє майбутнє життя із «остатнім вибухом лампади перед тим, як вона загасне…»

20 червня 1895р. М. Драгоманов раптово пішов із життя. В останню путь «апостола правди і науки» проводжали сотні студентів та колеги-викладачі. Отримавши телеграму про смерть Драгоманова, І. Франко та М. Павлик відразу виїхали до Болгарії, проте на угорському кордоні виникли проблеми через відсутність «пашпортів». Іван Франко не зміг довго чекати на дозвіл і змушений повернутися до Львова. Траурний вінок від імені українців, для яких голос Драгоманова був «голосом сумління», на свіжу могилу поклав Михайло Павлик.

Автор – Зоряна Кордуба, завідувачка відділу історіі

Світлини – Зоряна Погранична