Зазвичай з початком літа всі турботи бойківського люду були спрямовані на охорону посівів. Обрядові дійства в основному були прив’язані до християнських свят літнього циклу, зокрема Зіслання Святого Духа (Зелені свята) та свято Івана Хрестителя (Івана Купала).
На Бойківщині був поширений звичай “маїти” засіяне поле та свої обійстя, щоб перешкодити злим силам, чи стихійним лихам. Щоб убезпечити ниву від грози, бойки на Зелені свята замаювали поле гілками явора чи ліщини. На Старосамбірщині оселю прикрашали гілками липи, адже вірили, що коли Діва Марія втікала з маленьким Ісусом від воїнів Ірода, саме це дерево заховало їх між своїм гіллям. Також ще у ХХ столітті на Зелені свята пастухи, які пасли корови, виплітали з польових квітів вінки і закріпляли їх на рогах, вважалось що такий обряд захистить корову від хвороб на найближчий рік.
Охороні майбутнього врожаю повинні були сприяти й обходи полів з церковною процесією. Залежно від місцевих традицій їх влаштовували у різні літні християнські свята, зокрема на Благовіщення, Вознесіння, дев’ятий четвер після Великодня, або на свято Святих апостолів Петра і Павла.
Після Зелених Свят у бойківських селах починали готуватися до косовиці, яка була переважно спільна для всього села. Слід зазначити, що традиції колективної косовиці в Україні досить давні. Існували тимчасові, або ж сезонні товариства косарів. Цікаво, що хлопець, який навчився косити, уже міг бути прийнятий і до парубочої громади.
Перед самою косовицею збиралися біля хати господаря, де господиня гостила паляницями і пирогами. Відправивши чоловіків у поле, їх жінки снідали разом, аби “погладити” косарям дорогу. Під час обіду косарі бажали господареві: щоб дав Бог «на сіно гнійок, а на волики лойок». Господар бажав косарям великої сили та козиної спритності. Після закінчення дня косовиці, всі косарі ставали в ряд, виставляючи свої коси попереду, тричі їх заправляли, тобто гострили, кидали поперед себе на землю, хрестилися і промовляли: «Спасибі Богу за підмогу! Спасибі і вам панам господарям, що день уробили й нікого не били». Останні слова стосувалися правила, що отаман мав право покарати косаря-п’яницю чи ледаря. Для косарів влаштовували святкову вечерю – «косарку», на яку сходилися не тільки косарі, але й їхні дружини та діти. Вечерю супроводжували пісні й танці. Аналогічною трапезою починалась і закінчувалась «гребовиця» – згрібання сіна, яку переважно виконувала молодь.
Поміж важкою працею, молодь знаходила час на знайомства і залицяння, та навіть і на творчість. У селі Крушельниця Сколівського району О. М. Корчинським була записана пісня про косовицю, яка власне нам це ілюструє:
На високій полонині
Косарики косять,
Їм дівчата молоденькі
Водиченьку носять.
Гей, я кошу траву, траву,
Ще й буду отаву.
Гей, я люблю дівчиноньку
Молоду, цікаву.
Гей, я кошу траву, траву,
Високу й маленьку.
Гей, я люблю дівчиноньку
Високу й тоненьку.
Гей, як я си нагадаю
За свою миленьку,
Сам не знаю, як рубаю
Траву зелененьку.
Косовиця в бойківському календарі обмежувалось святом Іллі (2 серпня), адже до цього дня треба було впоратись із заготівлею сіна, оскільки народне прислів’я відзначало: «До Ілля сіно і під корчем сохне, а по Іллю і на корчі не хоче», або «На Ілля до полудня літо, а по полудню вже осінь».
Землеробські обряди літнього календарного циклу пов’язані з процесом роботи на полі: із жнивами, молотьбою тощо. Жнива в Карпатському регіоні починались трохи пізніше, ніж на інших українських територіях. У народному календарі жниварські обряди прив’язувались до церковних свят Маковея (14 серпня), Спаса (19 серпня), Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня). У цих трьох святах простежуються давні елементи, що вказують на зв’язок літньої обрядовості з осінньою. Про такий зв’язок нагадує нам і двочастинна структура обрядового дійства, яка дійшла до нас у формі зажинок і обжинок. Вони не мали чітко визначеної дати і в різних місцевостях відбувалися по-різному.
Бойки, як й інші українські етнографічні групи, розпочинали жниварський цикл зажинками, хоч згідно тверджень сучасних етнологів на Бойківщині мало залишилося обжинкових обрядів і пісень. Як зазначає Ф. Колесса, коли вперше йшли жати, то обов’язково брали хліб: «скрутять жменю колосся, положать на хліб, а господар каже: Господи помагай!». Дослідники трактують український звичай зажинків, як урочисте свято селян, до якого заздалегідь готувались, святково вбирались, а подекуди й квітами себе прикрашали і в «легкий» (вівторок, четвер, субота) день йшли зажинати достигле збіжжя. Примітивні та малопродуктивні знаряддя праці (серп і коса), що використовувались під час жнив, вимагали максимум людської праці, тож на жнива виходили всією сім’єю. Перший сніп жав ґазда або ґаздиня, часом хтось із багатих селян. Не дозволялося починати жнива бідному чи молодому, який ще не мав свого поля. Також не повинна була розпочинати жнива хвора жінка. Цим застерігались від збідніння та злиднів, в народі говорили «щоб не зійти на жебраки».
Бойки розпочинали жнива гуртом, з допомогою родичів та сусідів. Вийшовши із серпами в поле, ставали обличчям до сходу сонця, перехрестившись і помолившись, розпочинали. Дожинаючи ниву, з останніх стебел клали хреста, в’язали «бороду», яку прикрашали квітами. У гірських селах Старосамбірщини безпосередньо в полі виплітали обжинковий вінок, який під час різдвяних свят займав почесне місце в хаті.
Крім обжинкового вінка, який урочисто приносили додому, у полі залишали жменю незжатих стебел, які зв’язували нитками й обкладали камінням, при цьому приспівували: «Ставим обороги мишам на залоги». Згідно з народними тлумаченнями, звичай залишати на полі жменю незжатого збіжжя для мишей чи горобців, або щоб був наступного року гарний урожай насправді – відгомін дохристиянських вірувань, коли люди вважали, що й предки також брали участь у жнивах.
Закінчувались жнива селянським обрядовим святом – «обжинки», яке відзначалось напередодні християнського свята Переображення Господнього або Спаса (19 серпня). Про те, що обжинки були святом, свідчить пісня, записана 1948 р. в с. Крушельниця Сколівського району від Б. С. Костіва:
А у лісі ожинки, ожинки, ожинки, ожинки.
В нашім селі обжинки, обжинки, обжинки.
Дожали ми зрання, зрання,
Заріжте нам барання, барання.
Розказала нам дівка, нам дівка, нам дівка,
Де схована горівка, горівка, горівка.
У коморі на полиці, на полиці,
У новенькій бербениці, бербениці (бочечка, барилко).
Як зазначає Я. Рудницький, деякі бойківські звичаї та обряди, пов’язані з польовими роботами, є дуже давні, наприклад, перший зжатий сніп господиня несла в хату, щоб “хто не вкрав цілого збору”. А коли господар звозив з поля снопи, то перед «боїщем» (током, молотьбою) клав поперед коні замкнуту колодку, як вважали бойки, щоб «замкнути зуби всім мишам», та щоб не знищили зерна. Подекуди колоски «спасової бороди», чи віночки із жита чи вівса святили в церкві на Маковея (14 серпня). Коли йшли сіяти перший раз озимину – розкидували ці колоски по полю, щоб град не вибив посівів. Домішували свячене зерно до посівного, бо вірили, так урожай буде добрим.
Отже, можна зробити висновок, що на Бойківщині люди, щоб забезпечити себе і свою сім’ю взимку, важко працювали в літній період. Народне прислів’я говорить: «Хто літом гайнує – взимку голодує». Та попри важку працю, знаходили час жити: відпочивати, святкувати, співати, танцювати, зустрічатись, залицятись…, шанувати традиції і віру в Бога.
Автор – Ірина Шеремета, молодша наукова працівниця відділу історії
Світлини – Зоряна Погранична
Джерела:
- Бойківщина: Історико-етнографічне дослідження / під ред. Ю. Г. Гошко. – К.: Наукова думка, 1983. – 303с.
- Войтович В. Українська міфологія. – Видання 2-ге. – К.: Либідь, 2005. – 664с.
- Міщенко М. Народний календар. – К., 1995. – 126 с.
- Павлюк С. П. Народна агротехніка українців Карпат другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Наукова думка, 1986. – 176 с.
- Пісні з Галичини ⁄ Упорядники Р. П. Береза, М. О. Дацко. – Львів: Світ, 1997. – 192 с.
- Пісні з Львівщини / Упорядник Ю. О. Корчинський. – Київ: Музична Україна, 1988. – 446 с.
- Українська етнологія. Навчальний посібник ⁄ За ред. В. Борисенко. – К., Либідь, 2007. – 400 с.
- Українське народознавство: Навч. посібник ⁄ За ред. С. П. Павлюка. – 3-тє вид., випр. – К.: Знання, 2006. – 568 с.
