Бойківщина завжди була і буде предметом дослідження науковців. Серед дослідників цієї етнографічної групи карпатського регіону були – Іван Франко, Іван Вагилевич, о. Михайло Зубрицький та ін. До їх числа варто віднести і Григорія Дем’яна, який зібрав чимало польового матеріалу, здійснюючи активні етнографічні розвідки у 1970 – 1990-х роках.

Григорій Дем’ян народився в селі Грабовець, що на Сколівщині, 2 червня 1929 року поблизу відомої гори Маківка. Формування його поглядів розпочалось з родини, яка була національно свідома та патріотично налаштована. Початкову освіту Григорій Дем’ян отримав у рідному селі та згодом через буремні воєнні часи навчався то в Тухлянській школі, то в Славській школі. Педагогічну практику розпочав у рідному селі Грабовець, одразу по закінченні гімназійних курсів.

У 1950 році його мобілізували до лав радянської армії, трирічну службу проходив у Північноосетинській автономній республіці. По закінченню військової служби Григорій Дем’ян заочно навчається на історичному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка.

Для Григорія Дем’яна, професійного історика, близькою була етнографія. Він мав глибокі теоретичні знання із зазначеної проблематики, зокрема становлення і розвитку цієї дисципліни, господарської діяльності, обрядовості, вірувань, духовності. Зважаючи на об’єктивні обставини, він найбільше займався польовою етнографією. Під час збору польових матеріалів Григорій Дем’ян обстежив села рідної Сколівщини, потім Дрогобиччини, Жовківщини, Косівщини тощо. Важливе місце в його доробку також посів огляд доробку окремих етнографів.

Об’єктом польових досліджень Г. Дем’яна став народний календар, сімейні обряди, народні інструменти. Науковець займався вивченням кушнірського промислу, пасічництвом, ретельно досліджував транспортні засоби і дороги в Українських Карпатах. Не менш цікавими для нього було народне монументальне будівництво, зокрема унікальні бойківські церкви.

Щодо весняного народного календаря, то дослідник зафіксував цінну інформацію про Стрітення, яке припадало на 15 лютого, коли згідно з віруваннями приходить весна. У селі Довге на Дрогобиччині відбувались астрологічні передбачення погоди на цілий рік. На “сорок святих” люди старались висівати розсаду, а на “теплого Олекси”, вважали, “вже буде тепло”.

На Святого Юра (6 травня) в Довгому (і не тільки в цьому селі) відбувався перший вигін худоби на пасовища, а ввечері вона замаєна зеленню і квітами, поверталась додому. У той час виконувались давні пастуші ладанки (співанки). Згідно із записами Г. Дем’яна такий обряд міг відбуватись і на Зелені Свята (Зіслання Святого Духа та Пресвятої Трійці).

Г. Дем’ян робив записи і про традиції осінніх свят – Спаса, Чесного Христа, Покрову, та найбільше інформації стосується зимового циклу свят – Святого вечора, Різдва, Щедрого вечора та Водохреща, адже тоді відбувались різноманітні обрядові дії, виконувались колядки та щедрівки.

Окремо Г. Дем’ян виділив “сімейні обряди” – родильні та похоронні. Щодо родильної обрядовості – то це комплекс звичаїв та обрядів, що пов’язані з народженням дитини і першого року її життя. Тут різні раціональні знання переплітаються з магічними діями. Дослідник зафіксував у тому ж Довгому інформацію про деякі заборони для вагітної жінки – їсти, злитися, красти. Вагітній не можна було відмовляти у позичанні будь-яких предметів. Етнограф зафіксував інформацію про пологи, роль баби-повитухи, першу купіль дитини, вибір імені, різні лікувальні рецепти.

Г. Дем’ян записав низку обрядів і звичаїв, пов’язаних зі смертю людини: наряджання покійника, обов’язкове читання “Псалтиря”. Він також зафіксував технологію виготовлення домовини, наряджання в ній тіла померлого, виносу з хати, походу до церкви та спускання в могилу. Після того відбувалась похоронна трапеза – поминки.

Предметом спеціального дослідження Г. Дем’яна стали народні музичні інструменти. Згідно з даними зібраними дослідником, найбільш поширеними на Бойківщині були струнні інструменти: смичкові – скрипка (“гуслі”), басоля (бас, “гук”); молоточково-ударні – цимбали; струнно-клавішні – ліра; духові: свистячі – сопілка та її різновиди; амбуширні – трембіта; ударні – барабан (бубен); ударно-духові – дримба.

Важливим науковим захопленням Г. Дем’яна стало кушнірство – промисел, який охоплює вичинку здебільшого овечих шкурок та пошиття з них верхнього одягу. На початкових етапах воно входило до сфери домашнього виробництва, згодом визначилися певні центри, які створювали майстри-кушнірі. На Бойківщині кушнірські осередки з’явилися ще XVI ст. – Старий Самбір, XVIІ – XVIІІ ст. – Сколе, Славсько, ХІХ ст. – Мізунь, Сенечів, Волосянка, Рожанка, Нижнє Синьовидне.

Також одним із напрямів зацікавлення Г. Дем’яна було пасічництво. Він зробив записи що описують догляд за бджолами в зимовий період, вірування якими керуються пасічники на Святий вечір – обкладання смолою пасіки, щоб не вимерзли та не бралися хвороби, обмотування соломою саду в цей вечір, аби бджоли носили мед з майбутнього цвіту.

Про транспортні засоби і дороги в Українських Карпатах Г. Дем’ян написав цілий рукописний том етнографічних і фольклорних матеріалів, який зареєстрований  в архіві Інституту народознавства. Ці записи здійснені під час експедицій і подорожей Бойківщиною. До цього збірника увійшли описи різних транспортних засобів, які використовувались для перенесення чи перевезення вантажів. Найбільше уваги дослідник приділив сухопутним видам транспорту, та їх конструктивним частинам. Люди, яких опитував Г. Дем’ян, наголошували, що вози робили для коней (з “дишлями”) та для волів (з “воє”).

Значне місце в польовому дослідженні Г. Дем’яна зайняли сани. За функціональним призначенням – це господарські, вантажні та виїзні. Дослідник акцентував на виборі дерева та способі їх виготовлення. У сани запрягали здебільшого коней, але були варіанти і для їзди волами.

Фольклор – дуже важливе джерело для дослідження в етнографії. Це усна народна творчість, що передається від батьків дітям у вигляді пісень, казок, переказів, легенд, прислів’їв. До прикладу, пісні завжди супроводжували і описували різні життєві події та релігійні свята: проводи, жнива, весілля, похорони, гаївки та великодні пісні, колядки, щедрівки та ін..

Беручи до уваги часи, на які випала його основна дослідницька діяльність, він займався дослідженням історії і збором польової інформації, де левову частку записів займав фольклор, а особливо пісні. У кінці 70-х – на поч. 80-х Григорій Дем’ян здійснив низку експедицій селами рідної Сколівщини, Турківщини та Дрогобиччини, з метою фіксації пісень. Тоді записав понад чотириста пісень, які згодом видав у збірнику “Народні пісні з Бойківщини”.

З великою повагою і зацікавленістю Григорій Дем’ян збирав увесь польовий матеріал, що включав у себе точний запис фольклору, обрядів, господарської діяльності, вірувань. Він зробив величезний вклад у фіксування традицій Бойківщини; у його науковій діяльності етнографія, зокрема дослідження рідної Бойківщини, займала значне місце як одна із культурологічних галузей.

Авторка тексту – Ірина Шеремета, наукова працівниця відділу історії.

Світлини – Марія Русин, Головна хранителька фондів музею “Дрогобиччина”.

Для написання статті використана книга “З під Маківки – в науку. Життя і діяльність Г. Дем’яна”, яка подарована одним з авторів та зберігається у фондах нашого музею.