Героїчна боротьба ОУН-УПА за Незалежну Українську Державу і досі залишається для багатьох українців якщо не «темною», то принаймні «тьмяною» сторінкою нашої історії, попри чисельні публікації, що зʼявилися у крайні роки. Міфи про ОУН, насаджені десятиліттями фальшу і брехні й донині поширювані московською пропагандою, на жаль, продовжують жити у деяких головах. Мабуть, і це також є причиною того, що визвольна боротьба українців надалі триває: небажання вивчати минуле, думати, аналізувати провокує повторювання помилок, інколи – трагічних. І ось нині східні та південні терени нашої країни переживають криваве «визволення» московитів подібно, як західноукраїнські землі у 1939-му та 1944-му…

Окрім вивчення діяльності Української Повстанської Армії, потребує дослідження і художня література про боротьбу повстанців. Бо твори учасників підпілля подають нам зримі картини збройної боротьби, дозволяють краще зрозуміти душу борців-патріотів, мають величезну вагу для виховання сучасних молодих українців. Не використовувати цього надбання було б непростимим гріхом перед памʼяттю тих, хто віддав своє життя, виборюючи незалежність своєї держави.

Дуже добре, що в Україні зʼявились (і видані, і передані у дарунок діаспорою) поетичні антології про збройну боротьбу ОУН-УПА, збірки віршів поетів-повстанців (М. Боєслава, Б. Бори, М. Кушніра, П. Василенка), повстанського фольклору, прозових та драматичних творів, чимала кількість публікацій в періодиці.

У бібліотеці ім. Степана Кікти музею «Дрогобиччина» також представлено збірку діаспорних видань цієї тематики: спогади колишніх вояків УПА, аналітичні, історичні праці, багатотомне видання «Літопису УПА» тощо.

А в експозиції історичного відділу музею презентований «Співаник УПА», виданий 1950 р. у Реґенсбурґу (Баварія, Німеччина) Братством колишніх вояків УПА ім. Юрія Переможця під редакцією:

• Богдана Кравціва (1904-1975) – українського поета, перекладача, редактора, критика, активіста УВО, СНУМ, першого крайового провідника ОУН (1929);
• Василя Шульги (справжнє прізвище Чуйко) ‒ українського журналіста, критика, редактора, у 1940-х роках – головного редактора «Літературно-Наукового Вісника», коментатора радіо «Визволення» (радіо «Свобода») у Мюнхені;
• Богдана Нижанківського (1909-1986) – українського поета і прозаїка, що друкувався під псевдонімом «Бабай» у журналі «Лис Микита» (часткова підшивка є в нашій діаспорній бібліотеці), сина актора Амбросія Нижанківського.

Книжечка, розміром 19,6х14 см, із пожовклими сторінками, місцями розшита, із дещо вицвілою та потертою обкладинкою, має 162 сторінки. Цупка обкладинка синього кольору – із графічним зображенням «Повстанці біля ватри» в обрамленні дубового листя – символу незламності і могутності. У нижньому лівому кутику графіки – авторська монограма із букв «М» і «Б», що належала Мирону Білинському (1914-1984) ‒ українському графіку, іконописцю, випускнику Краківської Академії Мистецтв, переконаному націоналісту. Після еміграції у 1944 р. він перебував у таборі у Реґенсбурґу, де, власне, й ілюстрував співаник УПА, а 1952 р. переїхав до Америки, де займався, переважно, церковним мистецтвом.

Графічними малюнками Білинського ілюстрована і кожна пісня збірника.

«Співаник» включає 65 пісень, до більшості ‒ додано ноти. Лише в окремих піснях вказано авторство.

Наприклад, першим надруковано «Гімн безсмертної батави», у якому, здається, зконцентровано всі думки та заклики повстанців. Недаремно твір став Маршем УПА-Захід. Автором цього славня є український поет-державник, історіограф, д-р філософії, син греко-католицького священника з-під Золочева, Василь Пачовський (1878-1942). Пісня, на музику відомого композитора Станіслава Людкевича (1879-1979), була створена до постановки трагедії  В. Пачовського «Сонце Руїни», яку вперше здійснив Український театр товариства “Руська бесіда” у Львові 28 січня 1912 року нагоди 50-річного ювілею товариства (саме з цією постановкою пов’язана ще одна пісня – «Ой, у лузі червона калина…», що стала у 2022-му уже всесвітнім хітом, завдяки виконанню Андрієм Хливнюком у перші дні московського вторгнення та її переспіву культовим гуртом «Пінк Флойд»).

У міжвоєнний період ХХ ст. «Гімн безсмертної батави» виконувався професійними та самодіяльними хорами Галичини на урочистих заходах, присвячених Тарасові Шевченку і гетьману Іванові Мазепі, вшанування героїв Крут, посвячення пластових прапорів.  А 28 травня 1933 року ним завершилось урочисте відкриття надгробного пам’ятника Іванові Франку на Личаківському кладовищі у Львові.

Ми лицарі без жаху і без смерти,  

На злочин світу станем без ваги,  

Ми присяглися долю переперти,  

Роздерти присуд смерти ваш, боги!..

…Народ безсмертний переможе в бою,

І встане месник із кривавих мук,

За ними встане лавою страшною

Мільйон мільйонів мускулястих рук!..

Під №32 надрукована пісня «Поглянь, за вікном сніг». І хоч авторство у книжечці не вказане, але на сьогодні відомо, що пісня була написана як «Повстанське танго» 1944 р. у селі Угольна на Стрийщині зв’язковими Романа Шухевича: Ольгою Ільків на музику Марти Пашківської. Ольга (1920-2021), уродженка Стрия, писала поезії під псевдами «О. Звіробій», «Роксоляна», була авторкою кількох збірок, а її життєвий шлях ‒ вартий окремого допису. Про Марту відомо, що народилась у Борщеві на Тернопіллі, у 17 років проти волі батьків подалась до підпілля за коханим Льонгином Шиманським, а загинула у Львові 1949 р. при виконанні підпільного завдання.

Поглянь, за вікном сніг…

І мрія біла із недавніх днів,

І в даль летить, мов сміх,

Прядиво дивне із туги і снів.

Поглянь у серце, що томиться самітне

І виглядає тебе із далини…

В своїй скорботі воно таке привітне,

Ах, повернися із срібної імли…

…Ми йдем під ритм душі

Казковим кроком по тріюмф чи смерть,

Щоби великі дні

Свідчили гідно про кривавий герць.

Одна шалена нас полонила доля

І увінчала нашу любов мов цвіт.

Чи ми побідим, чи згинемо за волю,

Житиме вічно порив, заклятий в міт.

Слова до пісні «Ліс» (№56) написав невідомий автор, а музику створив український композитор і піаніст, інженер Остап Бобикевич (1889-1970), який був співавтором музики та обробки цілого збірника. Він, як і В. Пачовський, також походив зі священичої родини: його батько, греко-католицький священник Олекса Бобикевич був активним політичним та громадським діячем, письменником та педагогом. А перші уроки гри на фортепіано отримав Остап від своєї мами – Осипи Нижанківської, першої Голови Товариства руських жінок, сестри о. Остапа Нижанківського (капелана УГКЦ, композитора, дириґента, громадського діяча), які свого часу навчалися у Дрогобицькій гімназії.

Вітай суворий гордий ліс

В зеленій свіжій тіні.

Чи мріяв ти, як гордо ріс,

Служити Україні?

Весь чар узлісь, горбів, яруг

Віддав для України,

Повстанцям ти як рідний друг,

Рідніший від родини…

У журналі «Визвольний Шлях» №8 (47) за серпень 1951 р. (часткова підшивка є в нашій діаспорній бібліотеці) доктор Дмитро Донцов розмістив свою рецензію на це унікальне видання. У ній ідеолог націоналістів пише: «Ці, зроджені серед крові, пісні – це голосний крик нової України, яка сповіщає світові, що вона прийшла на світ: що вона живе, хоче і жити буде, хоч би всі сили зла завзялися на неї… В цих піснях я знайшов універсал цієї нової України – ясний, чіткий, твердий і певний себе. Воскреслий дух утоптаної в землю справжньої, прадавньої, нової, вічної України. То на одній, то на другій сторінці блисне на читача слово, вираз, ідея, як у Шевченка, як у Котляревського, або літописів козацьких чи старокиївських… Бо де є дух живий, там він виливається у відповідну форму, скорше чи пізніше. Де цей дух відлетів, розпадеться й форма…»

У передмові до «Співаника» зазначено: «Пісні ці, може, і не створено згідно із засадами музичної композиції чи поетики, але вони щиро й правдоподібно, хоч, може, й неповно, відтворюють широку гаму небуденних почувань, зображують величні картини геройських боїв, в яких наш нарід дав неперевершені приклади безмежної посвяти і героїзму». Пісні вражають своєю життєвістю, через них ми бачимо світ душі воїна свободи, повстанця УПА. Вся книжка перейнята ідеєю Божої сили, що допомагає віруючим у боротьбі зі злом: «За нас Бог, сила і правда свята». При цьому ідея Бога тісно пов’язана з ідеєю національної місії України: «Ми славим правду, Бога, новий світ», який збудувати – є їх покликанням: «За Бога, за правду, за святу Україну», «Переможем духа злого, Боже, сили дай!»; «З нами – правда, з нами – Бог».

Є у тих піснях і велика пошана до історії нашої землі:

…Вставай, вставай Вкраїно-Мати,

До бою кличуть нас віки!  

(«Пісня сотні Шума»)

У піснях повстанців звучить хвала величі духу, відповідальність за долю України. А борються вони не за матеріальні, а за ідеалістичні цінності: «за волю», «за славу», «за честь», «за землю святу», за Божу правду… Українські повстанці свідомі необхідності боротьби з ворогом («варвар-займанець»), задля свободи людини, народу та держави, що є метою їх звитяги:

…Держава – це кров і залізо,

свобода – це вістря мечів.  

(«Ні сліз, ні ридань…»)

…Хто живий, хто живий,

В ряд ставай, в ряд ставай.

Здобувати, визволяти

Любий, рідний край!..

(«Машерують вже повстанці»)

…Встає Соборна Вільна Україна,

Вже чути брязкіт розриваних оков.

Не буде більше згарищ ні руїни,

Бо нас розсудить залізо і кров…

 («Вперед, вперед»)

…За потоптану честь України,

За поганьблену землю святу,

Ми йдем, щоб підняти з руїни

Українську державу нову.

(«Ну і що ж…»)

…За нікого битись ми не будемо,

До нікого в найми не підем,

Для Вкраїни ми усі живемо,

І за неї голови кладем…

(«Гей степами»)

…Ні кров, ні рани, смерть страшна,

Не звернуть нас з дороги.

Ясна мета для всіх одна –

У бій за край до перемоги!   

 («Що ж то за прапор?»)

…Не нам неволя й панщина

І не для нас тюрма,

Не хочемо Московщини,

Й німецького ярма!..

Повстань, повстань, народе мій,

Бери за зброю вмить,

За Україну смертний бій,

Свята війна горить.

(«Ось день війни»)

Гей, повстанці українські,

Як це вам здається,

Прийшов москвин в вашу хату,

Та ще й з вас сміється.

Нападає на всі села,

Б’є, мордує діти,

Палить села і хутори,

Мусять всі терпіти.

Разом з нами в святім бою

Стануть всі народи,

Бо усім їм Московщина

Не дає свободи.

Вже повстанці України

Взяли кріси в руки,

Здобувають Україну

Козаків правнуки.

 («Гей повстанці»)

… Ми загарбників люто карали

І карати устанимо знов!

(«Нас питають»)

Проте вдома чи в лісі, у поході чи у криївці український повстанець залишався звичайною людиною. Саме тому в піснях поряд із героїкою знаходимо і гумор, і кохання, і жаль, і трагізм.

Особливо цікавими є гумористичні пісні, Найчастіше це перероблені українські народні пісні, наприклад, «Пісня про комаря» (у цьому збірничку надруковано лише одну строфу):

Зголосився комар

До повстанців, гей,

Щоб кусати москалів

Голодранців.  

Оригінальними є переспіви офіційних совєтських гімнів (наприклад, «Авіамаршу»), у яких повстанці розповідали про справжню суть існуючої системи та про мету своєї боротьби:

Все вище, і вище, і вище

Двигнем синьо-жовтий прапОр,

Могутнім ударом ми знищим

Комуну й німецький терОр.

Своїми піснями повстанці оспівують соборність України:

… Лети наша пісне по холмських руїнах,

По галицьких селах, волинських лісах,

Лети наша пісне по всій Україні,

В зелених Карпатах, в донецьких степах…

               («Пісня холмських повстанців»)

… Сьогодні нас Карпати зустрічають,

А завтра, знай, Волинь вітає нас,

Відтак підемо прямо аж на Київ,

Полтаву, Харків, рідний нам Донбас.

І так весь час ми чайкою літаєм,

Із лісу в степ широкий ми ідем,

Ми свято вірим в нашу перемогу,

Що Україні волю принесем.

              («Іди від мене…»)

Гей рідний брате Заходу і Сходу,

Єднайсь в один ударний моноліт!

Ми Україні виборем свободу,

Загарбницький повалимо ми світ!

             («Марш Сіроманців»)

Назагал, з усієї творчої спадщини упівців найбільшою, найпоширенішою і «найнароднішою» частиною є фольклор. Важко навіть уявити, який потужний пласт пісень залишили нам тогочасні борці за волю України. Дослідник УПА, зокрема, повстанського фольклору, Григорій Дем’ян (1929-2013) підкреслював, що «жодна інша історична епоха нашої нації не залишила такої величезної кількості поетичних і прозових рядків, як героїчна та масова жертовність українських самостійників».

Навіть зараз важко підрахувати точну кількість пісень, адже власні пісні мали не лише з’єднання, а й окремі курені, сотні («Марш куреня «Бойків», «Пісня сотні Шума», «Пісня куреня «Гайдамаків», «Марш сотні Хріна», «Пісня сотні Бурлаки» тощо). Деякі частини УПА видавали свої збірки, як це зробила УПА-Північ у 1946 році. Проте професійно укладені збірники з’явилися дещо пізніше. А в цілому є відомими понад три десятки збірок повстанського фольклору, що виходили від 1941 р. («Гомін волі»).

У вступі до однієї зі збірок («З поезій повстанської боротьби» 1947 р.) редакція дала таке «напутнє слово» до читача:

«Прочитуючи цю збірочку,…не розбирайте кожної стрічки по нормам і законам поетики.

Ловіть у цих піснях, писаних гарячою живою кров’ю і складаних  ЖИВИМИ  людьми, лісові шуми, гартуйтеся їхнім завзяттям, віднаходіть у собі їхню велику віру і велику любов.

Ці вірші складали найкращі з-поміж нас, знає їх цілий український нарід, вміє їх напам’ять кожня українська дитина, бо вони повстали зі землі, де кожна грудка освячена, а кожний кущ заборолом проти ворога – з землі, що зветься – Україна».

Це вже нова творчість нового типу українців, що відкинули типові для нас сентименталізм і мʼякість характеру. Упівці вірили, що народ є безсмертним, тому й не бояться смерті, бо знають, що замість убитих героїв встане «мільйон мільйонів мускулястих рук», готових «помстити смерть великих Лицарів». До речі, саме це і відрізняє пісні УПА від пісенної творчості Українських Січових Стрільців. У них більше бадьорости, більше бойового духа, мужности, відваги, героїзму, безмежної відданости великій справі і незламної віри в кінцеву перемогу українського народу…

***

А в тематичній експозиції історичного відділу музею «Дрогобиччина» представлено також і рукописний пісенник вояка УПА «Лиса» – Поліщука Ярослава, мого рідного стрийка, що 16-річним юнаком із гімназійної лави «пішов до лісу» і загинув у карпатських лісах під час рейду на Захід.

***

Пісня супроводжує українців від колиски до могили. З піснею народжувались, кохали, одружувались, воювали, жартували, помирали… Від діда-прадіда вона передається як нетлінна духовна спадщина. Вкладаючи у пісні всі свої переживання, все те, що не можна забути, українська нація зростала на своїх піснях.

Колискові, обрядові, кобзарські і козацькі, стрілецькі і повстанські, жартівливі і тужливі, народні та авторські… Можливо, саме пісні дозволяють нам переживати важкі лихоліття, не падати духом, долати історичні вирви і перешкоди. Бо ми співаємо навіть тоді, коли нам неймовірно важко.

І нині, попри агресію оскаженілого північного сусіда, коли українці продовжують виборювати своє право на Державу, на мову, на ідентичність, на життя, пісня супроводжує нас: переспівуються стрілецькі і повстанські, що звучать, до мурах по шкірі, дуже актуально (згадаймо знамениту «Пташку», яка своїм співом у підвалалах «Азовсталі» піднімала дух нашим захисникам, чи народні пісні у київському метро під час обстрілів столиці), творяться сучасні… Бо там, де звучить українська пісня, – там лине українська мова; а лине мова – є народ!

Воістину пророчими є Шевченкові слова:

«Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине:

От де, люди, наша слава,

Слава України!»

Автор тексту та світлин – Ірина Сенюра, наукова працівниця відділу фондів.