17 травня міг би відзначати день свого народження відомий науковець, реформатор освіти, публіцист, мислитель, почесний громадянин Дрогобича і один з найважливіших людей у моєму житті  Омелян Вишневський.

Спадок професора у царині педагогіки чималий, значущий і ще довго буде актуальним, бо, як сказав відомий український вчений і письменник Анатолій Погрібний про Вишневського, «він творить не тільки для потреб тієї України, якою вона є нині, але певно, ще більше – для тієї… національно зорієнтованої європейської держави, якою вона неодмінно буде».

Мені, одній з небагатьох, поталанило спілкуватися з Омеляном Вишневським не тільки з приводу його наукових зацікавлень. У приватних бесідах з ним часто обговорювались питання, пов’язані з найрізноманітнішими процесами, подіями, які відбувались в Україні та у світі. Зокрема, пригадую його міркування на тему геополітичних реалій, про роль та місце України в майбутньому.

Коли розпочалась повномасштабна війна, мабуть чи не щодня згадую Вишневського і наші розмови… Справжній мислитель, філософ завжди здатний передбачати. І сьогоднішня російська агресія абсолютно не здивувала б професора. Він часто говорив, що має відбутись те, що назавжди розірве пуповину, яка з’єднує Україну з колишньою російською імперією. Звісно, про масштаб і час біди не йшлося, але факт нової фази війни він трактував як неуникненний.

Вірив Вишневський і в те, що українці як молода політична нація мають виконати в історії певну місію завдяки своєму національно-духовному потенціалу, бо ми впродовж багатьох століть не припиняємо боротись за свою свободу, за право бути самими собою. І ця боротьба не тільки гартує, але й постійно забезпечує приріст, збагачення національно-духовного начала українців. Зрештою, будь який організм здатен розвиватись лише тоді, коли перебуває на межі своїх можливостей. Україна ж волею долі постійно знаходилась у стані виживання як нація, утвердження та захисту своєї ідентичності. Ми, українці, надто довго були спраглі справжньої свободи та повної незалежності від рудиментів та атавізмів колоніального минулого. У 1991 році із здобуттям Україною державної незалежності реальні процеси національної самоідентифікації не тільки не завершились, але й продовжували тривати. І саме війна надала прискорення цим процесам небачених темпів.

Без сумніву, після перемоги у цій війні ми нарешті здобудемо не лише повну свободу, але й розпочнемо реальний шлях до самих себе. Ми станемо інакшими, водночас наша молода «кров» матиме пасіонарний вплив на стабільний, комфортний, цивілізований європейський світ.

Алла Гладун, директор музею “Дрогобиччина”

P.S. Не знаю, на скільки мені вдалося у короткому дописі передати зміст розлогих міркувань і тривалих бесід, але хочеться думати, що головні меседжі мого глибоко шанованого співрозмовника і товариша Омеляна Вишневського все ж прозвучали. Дякую Вам, Омеляне Івановичу, що були і сьогодні є у моєму житті.