22 січня 1919 року Актом Злуки у Києві була реалізована ідея соборності українських земель: «…Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка…і Наддніпрянська Велика Україна… Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка…».
Цю надзвичайно важливу і довгоочікувану подію радо сприйняли галичани. Цікавою ілюстрацією того періоду є поштові марки, які, як один із атрибутів державності, почали видаватися після проголошення ЗУНР. У поштовому обігу перебували марки кількох локальних випусків: львівські, коломийські, станіславівські та віденські. Переважно це були надруки штампом на австрійських державних поштових марках, здійснені за наказом Голови центральної поштової адміністрації.
Після проголошення Акта Злуки було видано кілька серій марок у Станіславові (нині Івано-Франківськ), де на той час знаходився уряд ЗУНР. На замовлення тодішнього Державного Секретаря Пошт Олександра Пісецького Австрійською державною друкарнею у Відні була видана єдина серія, де надрук вперше зображав символіку державності – тризуб білого кольору на чорному гербовому щиті у центрі й літерами в кутах тризуба «З.У.Н.Р.». Цей випуск введено до поштового обігу у травні 1919 р.
У березні 1919 року О. Пісецький вдруге замовив у державній друкарні «Deutschoster-reicischen Staatsdrukerei» серію оригінальних марок п’яти номіналів: 10, 20 і 50 сотиків (незубковані) та 1 і 10 корон (зубковані), різних за кольоровою гамою. Напис на марці «Українська Народня Республіка З. О.» (скорочені букви З. О. означали «Західна область») і зображення поєднання Тризуба, архистратига Михаїла і галицького лева алегорично символізує соборність усіх земель України. Позначення валюти в сотиках та коронах, а не в шагах і гривнях, ймовірно, пояснюється одночасним обігом цих грошових одиниць на території ЗО УНР на той час…
На жаль, це замовлення було виконано лише у 1920 році, оскільки, зважаючи на складність технологічного процесу, віденська друкарня затримала друк. Тим часом у Галичині відбулися значні переміни – у складних тогочасних умовах під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР втратила контроль над власною територією. Євген Петрушевич виїжджає до Відня і очолює т.зв. Уряд диктатора на еміграції, головною метою якого стало відновлення політичної незалежності ЗУНР дипломатичними засобами…
Якби не так швидко змінювалася політична ситуація у ті буремні часи, можливо, доля цих марок була інакшою. Проте після припинення функціонування еміграційного уряду Є. Петрушевича (1923 р.) ці марки було комісійно знищені і лише невелику їх частину було збережено із архівальною метою і продано як «поліграфічну макулатуру». Таким чином ця ужиткова серія не потрапила до поштового обігу, як ніколи і не були розрізані листи марок (по 100 одиниць на аркуші)…
Саме у такому вигляді «віденське» видання, як частинку великої філателістичної колекції, подарував музею «Дрогобиччина» Степан Кікта у 2000 році. Виходець із с. Унятичі на Дрогобиччині, який у 1949 році емігрував до США і проживав у Клівленді (штат Огайо), став співзасновником Союзу українських філателістів (США) і одним із знаних дослідників української філателістичної спадщини часів визвольних змагань 1918-1920 років.
За короткий час свого існування марки ЗУНР відразу привернули значну увагу європейських колекціонерів, посіли чільне місце в державних та приватних колекціях, у європейських каталогах. Та ще більшу вартість вони мають як історичні документи, що відображають історію державності країни. До речі, вже у 1919 році у Відні вийшла монографія Й. Баумгартена, відомого австрійського продавця філателістичних матеріалів, про державні поштові марки ЗУНР: «West-Ukraina. Meine Reiseerlebniffe mitgeteilt den Philatelistischen Kreisen von Josef Baumgarten» («Західна Україна. Мій досвід подорожей, донесений до філателістичних кіл Йозефом Баумгартеном»). До речі, цю розвідку С. Кікта теж подарував до музейної збірки…
Рідкісне філателістичне видання з такою цікавою історією є не лише свідченням, що українці завжди мріяли бути єдиною неподільною країною, а й мистецькою пам’яткою тієї доби. Як писав у 1936 році український художник Іван Іванець: «Ідея визвольних змагань як і взагалі історичне минуле, щойно через мистецьке оформлення ввійдуть живо у кість і кров нації, стануть органічним збагаченням свідомості і могутньою підоймою національної сили».
Автор – Зоряна Кордуба, завідувачка відділу історії
Світлини – Зоряна Кордуба
