Опрацьовуючи архів музею, натрапили на пожовклий, поплямлений подвійний аркуш канцелярського паперу, який витертий на згинах, із дещо вицвілим чорнильним рукописом. На 2-ох сторінках – акуратне письмо – лист польською мовою, затверджений 23 серпня 1886 року підписом такого собі Мендля Самнеля, управителя панських дібр у Бориславі, Мражниці та Новому Кропивнику, які належали Давидові Лінденбауму, про що свідчить чорнильний штамп. Адресований був лист до «Преподобного Консистора гр.-кат. обряду у Львові».

На інших двох сторінках бачимо замітки, що лист переадресовувався із Митрополичої Консисторії у Львові (вгорі – ледь видимий тиснений штамп) до Єпископської Консисторії у Перемишлі (Ч.5263 від 25.08.1886 р.) із припискою, що «Відправляється Всесв. і Високопреп. Єп. Консисторії як належна до тамтешньої Дієцезії», завіреною підписом «А. Петрушевич» (Антоній Петрушевич (1821-1913) ‒ священник УГКЦ, москвофіл, радник Консисторії, особистий секретар митрополита Михайла Левицького – С. І.).

Із тексту послання дізнаємось про виниклий спір у Новому Кропивнику щодо «ґрунтової парцелі» (ділянки), яка є панською власністю, але використовується місцевою парохією для випасу худоби, згідно укладеної у 1867 році «угоди між власником дібр Кропивника Нового з тодішнім парохом тамтешнім Іваном Кокуревичем і поважним комісаром консисторським Гапановичем» (мається на увазі, дрогобицький декан о. Гапонович).

Зі слів Мендля Самнеля, ця угода була також засвідчена «як Консистором, так і Прокураторією висок. ц. к. Скарбу», а також юридично затверджена «рескриптом» (розпорядженням) від 13.12.1867 (Ч.8745) Комісії Крайової у справі відкупу і регуляції земельних питань ц. к. Намісництва. «В результаті цієї правомірної регуляції залишилась парцеля ґрунтова панська під №190 цілком звільнена від сервітуту і як винятково власність двору Кропивника Нового визнана» (сервітут ‒ право користування землею, яке забезпечує землекористувачеві можливість користування нею з певними обмеженнями, встановленими законом чи договором).

Далі управитель панських дібр пише, що на даний час, при потребі заведення книг ґрунтових для ґміни Кропивника Нового, місцевий парох висловив претензії до частини тої парцелі і «як чути має намір частину тої парцелі відірвати від двору». Це спонукає підписаного виступити на захист згаданої регуляційної угоди, змусивши парохію виконувати зобов’язання, або вона має «великі кошти екзекуції дворові заплатити, чого однак двір хоче уникнути, бо до цього часу двір із плебанією жив у найкращій згоді і надалі тої згоди не хотів би втрачати». Зазначено, що сам парох «у випадку отримання поучення від Преподобного Консистора свого наміру буде позбуватися, тому підписаний Уряд дібр вдається сповнений надії і в покорі до Преподобного Консистора зі скромним прохання про ласкаве уділення Преподобному парохові з Кропивника нового рекомендації та інструкції, щоби він при ограниченню парцелі ґрунтової №190 двором згідно кадастрового виміру з року 1852 дворові жодних перешкод не чинив».

Здавалось би, звичайний непоодинокий документ, який демонструє земельно-майнові відносини між парохіями та місцевими власниками чи урядами. Але, шукаючи інформацію щодо даної справи, виявила, що документ висвітлює деякі невідомі чи забуті факти, імена.

Село Новий Кропивник, яке нині входить до Східницької ОТГ, простягається на 3 км по обидва боки невеликої річки Східничанка, що протікає селом, та на березі річки Стрий. Відомо, що тут на високому пагорбі над Стриєм, дорогою до сіл Рибник та Майдан, стояв колись маєток (двір) пана, що управляв навколишніми землями. Складався маєток із великого красивого палацу, стайні та меншої будови на пагорбі, над видовбаною у скелі дорогою на Рибник та Майдан, залишки якої видно до нині. Маєток славився великою конюшнею і був відомий завдяки торгівлі породистими кіньми. Із приходом комуністів у 1939 році в маєтку розмістили сирітський дитячий будинок, після чого палац почав занепадати.

Під час Другої світової палац було підпалено червоними партизанами Ковпака, хоч провина за підпал, звісно ж, була покладена на місцевих упівців. Після війни знищені пожежею залишки матку були розібрані на будматеріали так, що від палацу не залишилося і сліду. Зараз на місці палацу ‒ пустир та городи, і лише невисокі пагорби зберігають під собою фундамент споруд помістя.

Власне, імені родини, якій належав маєток, у відкритих джерелах не було.

Як подає «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich», згідно опису 1880 року, у Кропивнику Новому ‒ 1137 мешканців у селі та 44 ‒ на панському дворі. Згадується деревʼяна церква, каса позичкова з капіталом 501 злотих, двір, гуральня, два тартаки водні, які переробляють річно 700 метрів кубічних деревини смереки та ялиці, продукуючи 400 м3 пиломатеріалів. У долині на північ від Кропивника Нового є поклади нафти, сидерити, місцевість багата залізною рудою, із центнера якої можна добути до 18 фунтів заліза (Т.4, стор. 698-699).

У Шематизмах Перемишльської єпархії УГКЦ віднаходимо інформацію про парохію Нового Кропивника (куди входили Гута, Заріччя, Узвал, Береги, Лавки, Бруховиця, Перепростиня), яка була заснована 1695 року.

Наприклад, за 1886 рік, коли написаний лист, значиться, що парохом тут був о. Михайло Лисикевич, 58-річний неодружений священник. Вірних на парохії ‒ 1091 осіб, а церковне «віно» (майно) було: «орного поля 15 мр (моргів) 625 сж. (сажнів) кв. огор. і сінож. (город і сіножаті) 13 м 427 сж. кв. Додат. до конг. 267 зл. 73 кр. рішенням в ц. к. Намісн. з 24.08.1869 р. (Ч. 38605)» (конґруа – платня чи грошова допомога священнику).

А в 1868 році парохом Нового Кропивника був згаданий у листі о. Іван Кокуревич, удівець, який на той час мав уже 75 років. Допомагав йому сотрудник о. Михайло Рудницький, 28-річний одружений священник. Число парафіян становило 1008 осіб. Знаходимо у Шематизмі, що 1869 р. обидва священники померли (о. Кокуревич – 30 квітня, а о. Рудницький – 17 травня), напевно, стали жертвами холерної епідемії, що лютувала тоді на Галичині. Зазначу, що о. Кокуревич служив у Кропивнику Новому, ймовірно, все своє священиче життя (висвячений був у 1818 р.), бо принаймні від початку видання Шематизму (1828 р.) він значиться парохом цього села. А вже від 1870 року парохом вказується о. Лисикевич, і служив там до своєї смерті 22.01.1895 р.

Щодо кількості та національної ознаки населення у Новому Кропивнику, то, наприклад, до кінця 1870-х років зазначалось приблизно біля тисячі осіб греко-католицького віровизнання, тобто українців, а вже з 1880 року, окрім них, є 83 юдеїв (яких сюди вабила нафта).

У Шематизмах Перемишльської єпархії УГКЦ також знаходимо прізвище патрона парохії Кропивника Нового: від початку видання і до середини 1860-х років ним є місцевий землевласник Антоній Нагуйовський. А за 1868 та 1869 рр. вказано, що «право Патроната почиває», тобто – так би мовити, вакантне. За роки 1870-1874 зазначений «властитель Давид Лінденбаум, израильтянинъ» (у подальші роки знову: «Ктітора Право почиває»).

Штамп на листі Мендля Самнеля підтверджує імʼя власника маєтку у Новому Кропивнику (також у Бориславі і Мражниці), але як бачимо з напису, йдеться про спадкову власність, тобто, на час написання листа, 1886 р., Давида Лінденбаума вже не було серед живих.

Вдалось вияснити, що цей чоловік став спочатку орендарем, а потім і законним власником багатьох земель нашої округи, які належали трьом відомим поміщикам: пану Кропивницькому, власнику села Борислава, пану Нагуйовському, власнику земель у Нагуєвичах і Кропивнику, пану Анджею Дрозду, власнику маєтків у Тустановичах.

«Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem» (нім. «Schematismus des Konigsreiches Galizien und Lodomerien» ‒ австрійський щорічник, що виходив у 1782-1914 німецькою мовою, а з 1870 також і польською, та містив, зокрема, список імен посадових осіб, зайнятих в окремих установах адміністрації) за 1868 р. (коли було укладено сервітут у Новому Кропивнику) вказує Давида Лінденбаума, як великого землевласника Дрогобицького регіону, а за попередній 1867 – таке прізвище ще не згадується. А вже 1886 р. Шематизм пише про промисловця Мауриція Лінденбаума, члена Повітової ради у Дрогобичі (входив до групи великих власників), а також члена керівництва Каси ощадності у Дрогобичі, закладеної ґміною під гарантію ц. к. Міністерства внутрішніх справ (17.06.1872 р.) і ц. к. Намісництва (8.06.1878 р.).

Підтвердження знаходимо також у збірнику «Najnowszy skorowidz wszystkich miejscowości z przysiółkami […] w Królestwie Galicyi, Wielkim Księstwie Krakowskiem i Księstwie Bukowińskiem z uwzględnieniem wszystkich dotąd zaszłych zmian terytoryalnych kraju», авторства поштового писаря Яна Біго, де за рік 1886 знаходимо інформацію, що Борислав із кількістю людності 10268 ос., Кропивник Новий і Старий (1181 і 989 ос.) та Мражниця (638 ос.) – були спадковістю Давида Лінденбаума.

На сайті https://www.geni.com вдалось знайти людину з таким імʼям та прізвищем: Давид Лінденбаум (1812-1875), уродженець Дрогобича, який залишив по собі 3 доньки та 5 синів (один з яких ‒ Маурицій). Можна цілком припустити, що це той самий власник маєтку у Новому Кропивнику.

Отже, зібравши докупи усі дані, робимо висновки, що до середини 1860-х років маєток у Кропивнику Новому належав пану Антонію Нагуйовському, потім був викуплений Давидом Лінденбаумом, а по його смерті перейшов до нащадків, які мали у Бориславі ціле «Управління маєтками спадкоємців Давида Лінденбаума».

Відомо, що незадовго до Другої світової війни спадкоємці володінь Lindenbaum збирали зі свого майна 20 % валової вартості всієї нафти на додаток до 0,3 кг пшениці за кожен квадратний метр їхньої власності, яку займали власники нафтових свердловин. Вони також отримували дохід від нафтопереробного заводу в Губичах біля Борислава, від лісопильних заводів та від численних інших земель та лісових масивів, які не використовувалися безпосередньо для розвідки нафти.

Згадки про Давида Лінденбаума є у книжці Валері Шатцкер, письменниці із Торонто, «The Jewish Oil Magnates of Galicia» («Єврейські нафтові магнати Галіції») (2015), а також у книзі-енциклопедії «Who is in trade and industry» («Хто є в торгівлі і промисловості») (1936) він згадується, як співвласник нафтових родовищ Борислава та Мражниці.

Автор – Ірина Сенюра, молодший науковий працівник відділу фондів

Світлини – Ірина Сенюра