Серед тисяч святих, пам’ять яких вшановує Церква упродовж цілого року, життя яких описане в книгах для нашої настанови та прославлені в богослужбових текстах і молитвах, святитель Миколай, безперечно, є одним з найбільш знаних. Після Пресвятої Богородиці він є, мабуть, одним із перших, до кого вірні звертаються з проханням про допомогу, заступництво і молитву до Господа.

У перекладі з грецької ім’я «Миколай» означає той, хто перемагає народ, на інших мовах – Ніколас, Ніклас, Клаус, Мікулаш, Ніхол, Міклош і т.д. Дослідникам життя св. Миколая іноді важко відділити правду від легенди. Першу біографію св. Миколая написано в ІХ ст., але більш відома біографія святого, написана в Х ст. метафрастесом.

Святий Миколай народився близько 270 р. в м. Патарі, в Лікії, пд-зх. обл. Малої Азії. Після смерті єпископа м. Міри, головного міста Лікії (зараз м. Демре в Туреччині) він був обраний єпископом цього міста.

Батьки св. Миколая належали до одного з найвідоміших та найбагатших лікійських родів. Довгі роки в них не було дітей. Миколай був їхнім єдиним, вимоленим сином. Благочестиві батьки виховували його в християнському дусі, а дядько Миколая, який був єпископом Патарським, дбав про його освіту.

З юних літ Миколай відзначався глибокою побожністю, піклувався про вбогих і нужденних і, згідно з рішенням батьків, вибрав духовний сан.

Близько 300 р. в Мірі була велика епідемія. Миколай, не зважаючи на небезпеку, допомагав хворим, утішав їх. Під час епідемії померли його батьки. Миколай успадкував велике багатство, яке роздав бідним і нужденним. Не чекав, щоб у нього просили допомоги, а сам шукав тих, хто її потребує.

Не дивно, що з його іменем пов’язана традиція, яка сягає ХІІ ст. – давати допомогу та стипендії в школах. Пізніше цей звичай перетворився в дарування подарунків, особливо дітям, у надвечір’я св. Миколая.

Згідно з легендою, після смерті єпископа м. Міри, довколишні єпископи та народ радилися про те, кого обрати владикою. Розповідають, архієпископ мав видіння, що на владику треба вибрати і висвятити чоловіка, який перший прийде вранці до церкви на молитву. Першим був Миколай, якому архієпископ сказав, що він має стати новим єпископом. Миколай вважав, що це Воля Божа, тому що й сам мав уві сні дивне видіння: Ісус Христос передав йому святе Євангеліє, а Божа Матір – єпископський омофор.

У цьому високому сані св. Миколай продовжував місію опіки і милосердя. Щороку 1 вересня св. Владика збирав духовенство на собор, радився про потреби народу, хоча й сам дуже скромно, допомагаючи нужденним.

Якось мер м. Міри взяв хабар і засудив на смерть трьох невинних людей. У той час, коли кат хотів їх стратити, з’явився св. Миколай і затримав виконання вироку. Потім так переконливо розмовляв з мером, що той не тільки признався в нечесності, але й попросив вибачення.

Іншим разом, один татарський чоловік витратив всі свої гроші і хотів пустити своїх дочок на злу дорогу. Щоб допомогти цій родині св. Миколай потайки підкинув до їхньої хати мішечок золота. Так він робив тричі. Дівчата скористались цією допомогою, і всі три чесно вийшли заміж. Тому часто на іконах св. Миколай зображений з трьома мішечками золота.

Коли в м. Міри постав голодомор, св. Миколай молився і ревно просив у Бога допомоги. Саме в цей час на Сіцилії одному торговцеві хлібом уві сні з’явився св. Миколай, який дав йому гарний грошовий завдаток та замовив корабель хліба для голодуючих у Мірі.

Прокинувшись, купець, на своє велике здивування, знайшов у своєму кулаці гроші і переконався, що це був не сон, Боже об’явлення. Купець одразу ж завантажив корабель хлібом, приплив у Міри, де св. Миколай купив у нього цей хліб для голодуючих.

Розповідають, що св. Миколай врятував своєю молитвою рибалок під час бурі на морі. Господь почув молитву святого, і буря затихла. Тому й сьогодні моряки й рибалки просять у св. Миколая заступництва у Бога, а в багатьох країнах на березі моря збудовані храми на його честь.

Іншим разом св. Миколай воскресив трьох дітей, яких убив і закрив у бочці готеляр. Тому часто св. Миколай зображається на іконах з дітьми в кошику.

Грецькі історики та св. Григорій Великий свідчать, що на початку Х ст., під час гонінь християн Діоклетіаном та Максиміліаном св. Миколай продовжував проповідувати Христа і був ув’язнений за віру. Тільки в 313 році, коли імператор Костянтин Великий дав церкві свободу, св. Миколай повернувся до своєї пастви.

Св. Миколай брав активну участь у 1 соборі в Нікеї (325 р.) під час якого було встановлено догму про Святу Трійцю та засуджено помилки Арія, котрий заперечував божественну природу Христа.

Св. Миколай помер 6 грудня бл. 345-352 рр. у м. Міри. Тіло його було покладене з великою пошаною в церкві міста Міри, де спочивало до 1087 року. На його честь установлене окреме свято. Зараз мощі святого перебувають у місті Барі в Італії, де діє екуменічний центр, який має за мету сприяти екуменічній духовності.

Український народ споконвіку звертається до св. Чудотворця як до Заступника. В образах він постає як побожний старець.

У відділі дерев’яної архітектури музею «Дрогобиччина», у церкві Воздвиження Чесного Хреста також зберігся Дерев’яний вівтар св. Миколая ХVІІІ ст. роботи пароха-настоятеля церкви о. Василя Глібкевича з авторським підписом. Це є ще одним свідченням великого почитання Миколая Чудотворця місцевим населенням Дрогобича того часу.

Найдавніша ікона св. Миколая на Русі, про яку що-небудь відомо, датована ХІІ ст. Зберігалась вона у Софії Київській, однак, до наших днів не дійшла. Найбільш рання зі збережених – новгородського походження з ХІІІ ст., перебуває у російському музеї Санкт-Петербурга.

Св. Миколай зараховується до лику святих як такий, що опікується воїнами, водіями, подорожуючими, допомагає бідним у скруті, вважається покровителем дітей та студентів, моряків, торговців і лучників. Визнається патроном міст Амстердам (Нідерланди), Барі (Італія), Барранкілья (Колумбія). Також його зображення є на гербі міста Луцьк.

Про св. Миколая складено дуже багато пісень. Зокрема, в українському фольклорі відома пісня «Ой, хто, хто, Миколая любить». Серед авторських пісень – «Миколай Бородатий» – пісня українського рок-гурту «Плач Яремії».

Автор – Леся Летнянчин, завідувачка відділу пам’яток дерев’яної архітектури

Світлини – Володимир Пограничний