У ХІХ – ХХ столітті на Бойківщині господарі будували різного типу споруди для зберігання знарядь праці, сіна та збіжжя, а також для тримання худоби. Наявність господарських споруд було надзвичайно важливим, оскільки основним джерелом отримання продуктів харчування залишалось поле, сад, ліс та домашня худоба.

Для утримання худоби використовували притули та стайні – як окремо збудовані, так і такі, що були частиною помешкання. Стайню часто ділили на зони: для коней, корів, телят, кіз та іншої худоби, а також відгороджували окремі кути для свиней – кучі. Вони зазвичай були невеликого розміру, висотою 1,2 м, вгорі над ними облаштовували місце для утримання курей.

Подекуди на Бойківщині будували окрему господарську будівлю, яка об’єднувала під одним дахом тік (“боїще” – місце для обмолоту зерна) та стайню. До неї прилягали шопа, дровітня, а іноді господарська комора для зберігання зерна. Тік мав каркасну конструкцію, а всю передню стінку займали двостулкові ворота.

Варто зазначити, що кожна господарська будівля мала певну універсальність, тобто в тій же коморі могли зберігати як продукти, наприклад зерно, так і знаряддя праці, особливо великий плетений посуд. У ній виконували різноманітну господарську роботу, а також зберігали невелику кількість сіна, щоб постійно не лізти за ним на стрих (дах).

Якщо у дворі бідняків часто не було навіть стодоли, а тільки одно- чи двокімнатні стаєнки, то заможні селяни будували стодоли окремими будівлями, стайні на кілька відсіків, а то й шпихлір, який мав один-два піддашшя та муровану пивницю внизу. У шпихлірі зберігали зерно, тканини, різне начиння та дрібне знаряддя.

У багатьох бойківських дворах стояли один чи кілька оборогів для зберігання сіна, соломи та снопів. Оборіг мав вигляд квадратного даху на чотирьох дерев’яних стовпах з регульованою висотою стелі. Піднімали дах вручну, почергово стовп за стовпом, кріплячи на потрібній висоті міцними кілками.

Для зберігання коренеплодів облаштовували погреби – пивниці. Їх викопували під хатою, або будували поруч, всередині викладали грубою дошкою та робили окремі відділи для картоплі, цибулі, моркви та буряків. У ХХ столітті в таких погребах встановлювали невелику кількість полиць для закруток.

Ще однією надзвичайно важливою спорудою в господарстві вважали криницю. У ХІХ – початку ХХ столітті криниць у селі було лише дві-три. Вони були загального користування та викопувались на відкритих місцевостях. Звичайно, заможні господарства мали свої приватні криниці.

Підземну частину криниці мурували з каміння, зверху ставили товсту колоду, що була видовбана з середини, або будували цямриння зі зрубу дерев’яних колод. Воду з неглибоких криниць витягували за допомогою дерев’яної палиці з сучком. У глибоких криницях встановлювали журавлі. Журавель складався зі стовпа з “вилками”, який був міцно закріплений до землі, до нього була прикріплена жердина, яку і називали “журавель”. На коротшому кінці журавля була закріплена противага: груба ковбиця з дерева, або камінь. На довшому кінці – ланцюг з гаком.

Варто згадати ще один вид криниць – з валом. Вони мали довгий ланцюг з гаком для “ведер” (відер), що намотувався на вал. До валу кріпили колесо від воза (“фіри”) з ручкою (“корбою”). Біля криниці залишали один або два видовбані з колод жолоби, щоб поїти худобу.

Напередодні різдвяних свят господарі дотримувались певних звичаїв та традицій. Найважливіше, вони заготовлювали зерно пшениці. На Святвечір те зерно добре очищали, потім в ступі (переважно видовбана середина дерев’яної колоди циліндричної форми з ручним товкачем) те зерно з додаванням кип’яченої води добре обтовкалось, потім ще раз цю пшеницю очищали і лише тоді ставили варити для куті. Також дуже важливо було до вечері обійти усю худобу, бо вважалось що у цей вечір худоба має можливість розмовляти з Богом. Ще одною цікавою традицією перед Святвечором вважалось дітям залазити під стіл і відтворювати звуки корів та овець для того, щоб худоба була здорова і добре телилась, а також “кукурікати”, щоб добре неслись кури.

Отже, наявність різних видів господарських споруд залежало не тільки від матеріальних можливостей господарів, а й від їх працьовитості. Не всі господарські споруди будувались відразу, все добудовувалось і перебудовувалось поступово, по мірі того як виникали господарські потреби.

В експозиції відділу історії музею «Дрогобиччина» представлена велика колекція господарських знарядь праці: ручна молотарка, віялка (з її допомогою очищали зерно від лушпиння і пороху після обмолоту), токарський верстат (дерев’яний, тільки частково залізний), олійниця, дерев’яний плуг, ціп, дерев’яні граблі та вила, велика солом’яна бочка для зерна, ткацький верстат, веретена, ломачка для льону, дошка для вибійки та ступа.

Авторка тексту – Ірина Шеремета, молодша наукова працівниця відділу історії.