29 липня минає 160 років від народження Митрополита Андрея Шептицького. Він був не лише релігійним, а й політичним лідером галицьких українців, і попри час, залишається для нас «провісником майбуття».
У фондовій збірці музею зберігається низка цікавих експонатів, пов’язаних із Митрополитом Шептицьким і, зокрема, з часів І Світової війни. Тоді галичани вперше зіткнулися з російською навалою, а нині нашій вітчизні загрожує той же ворог.
І Світова війна стала величезним викликом для Галичини. Водночас вона стала і складним випробуванням для Митрополита Андрея Шептицького. Коли після Галицької битви Львів був зайнятий російськими військами, Митрополит зайняв позицію, яку зберіг до кінця життя – завжди бути зі своїми людьми і не покидати їх навіть перед загрозою арешту.
Представники старої проавстрійської влади 3 вересня 1914 року, надіючись на лояльність і поблажливість окупантів, добровільно передали місто росіянам. Та царський ставленик, отримавши з рук тодішнього віце-президента Львова Тадеуша Рутковського символічний ключ від міста і пообіцявши підтримувати законність, порядок й мир, зажадав представити як гарантів перемовин 16 заручників. Серед них був і Митрополит А. Шептицький, який сам запропонував росіянам свою кандидатуру. Проте дуже скоро галичанам стало зрозуміло, що всі домовленості для російської військової влади нічого не значать – вже в ніч з 19 на 20 вересня 1914 р. було проведено у Львові перші масові арешти заручників та багатьох галицьких громадських, культурно-освітніх діячів, представників інтелігенції. За антиросійські проповіді, у яких закликалося триматися своєї церкви і віри, заарештували і главу Греко-Католицької Церкви Митрополита Андрея.
Слід згадати, що напередодні під час обшуку в помешканні Митрополита А. Шептицького та в канцелярії духовної консисторії російська окупаційна влада вилучила його приватний архів. Серед конфіскованих документів були цінні рукописи, стародруки та листування Митрополита з відомими діячами світу. Під час воєнних дій постраждала і знана книгозбірня графів Шептицьких у Прилбичах, звідки росіяни забрали родинний архів…
Митрополита Шептицького ув’язнили за «мазепинський» сепаратизм і терміново під посиленою вартою жандармерії відправили углиб Російської імперії. А в проросійських періодичних виданнях поширювалася думка, що в Галичині «уніатська церква стала на чолі мазепинства». Царська влада створила йому нестерпні умови проживання, які підривали його здоров’я, проте згодом Митрополит потрактував своє трирічне перебування на теренах сусідньої держави як нагоду для поширення ідей унії. Перебуваючи на засланні у Києві (де було висвячено о. Йосифа Боцяна на єпископа Луцького), Новгороді, Курську, а потім в ув’язненні в Спасо-Євфимієвському монастирі в Суздалі під особливим наглядом настоятеля, «царський в’язень» молився за визволення рідного краю і свою паству. Вже після звільнення писатиме: «Не три роки ув’язнення, а ціле своє життя радо провів би у в’язниці, лиш би тебе, дорогий мій український народе, бачити свобідним і вільним»…
З вимогою звільнення Андрея Шептицького не раз виступали дипломати, релігійні та громадські діячі. У музейній збірці зберігаються цікаві свідчення про участь наших краян у справі визволення Його Ексцеленції Митрополита Андрея Шептицького із російського полону – це два листи до Всечесного Уряду Деканального в Дрогобичі від Єпископського греко-католицького Ординаріату в Перемишлі від 19 жовтня 1916 року. В документах йдеться про звернення Президії Загальної Української Ради: «Як відомо з часописий, російський Уряд запроторив Митрополита гр. Шептицкого до Суздаля, де при Монастирі є духовна тюрма. Там має Митрополит коротати своє мучениче життя. Президія Загальної Української Ради порішила з приводу сього нечуваного насильства над особою Митрополита, поробити у ріжних чинників відповідні кроки, а між иньшим віднести ся також до американьского правительства, через американську амбасаду у Відни з петициєю о інтервенцию в російськім правительстві в користь облекшеня долі Митрополита Шептицкого, та в ціли евентуального його освободженя. Американьске правительство, яке через свої дипломатичні органи в Росиї заступає там інтереси австрийських горожан, як надіємо ся, певно поробить в тім напрямі заходи, а до сего, тим скорше возьме ся, чим більше українська суспільність заявить своє бажаннє помочи Митрополитови. Длятого петиция до американьского правительства мусить бути масовою, всенародною і в тій ціли Президия Заг. Укр. Ради має честь отсим просити о найенергічнійші заходи, щоби в найкоротшім часі зібрати як найбільше підписів серед нашої суспільности для долученя їх до петиції.
Аркуші з підписами прошу надсилати безпроволочно до канцелярії Заг. Укр. Ради у Відни Йозефштедтерштрассе 43/8. З високим поважанєм, за Президию Загальної Української Ради у Відни Д-р Кость Левицкий».
Розпорядження Єпископського греко-католицького Ординаріату стосується вищесказаного: «Если кому то в першій мірі Духовеньству повинно залежати на сім, щоби облекшити долю всіми нами горячо любленого Високопреосвященого Митрополита Кир Андрея. Тож Єписк. Ординарият поручає Всечесному Урядови деканальному, щоби цілу тую справу подав до відомости Всеч. оо. Кондеканальним і спонукав їх, аби тіїж як найревнійше заняли ся зібранєм підписів своїх вірних. Нашим обовязком є подбати про се, щоби ані одна одиниця в нашій Епархії не відтягнула ся від підпису. Підписи шкільних дітей належить зібрати в школі». Як свідчать документи, повідомлення одержали в місті Дрогобичі та в селах Михайлевичі, Добрівляни, Вороблевичі, Ролів, Болехівці, Гаї, Улично…
Митрополит здобув свободу у березні 1917 року, вже при владі Тимчасового уряду, і його подорож на батьківщину виявилася тривалою. По цьому маршруту побував у Києві, де його врочисто привітали члени Української Центральної Ради, у Петрограді, де провів єпархіальний собор Греко-Католицької Церкви, у Відні, де з цієї нагоди був створений спеціальний «Повитальний комітет», та у багатьох інших європейських містах…
З нагоди приїзду спеціальним комітетом для привітання Митрополиту Шептицькому було вручено, зокрема, плакету роботи художника Войцеха Пшедвоєвського, професора Промислової школи в Яворові. Відзнака, на якій викарбувано погруддя Митрополита і напис «АНДРЕЄВИ ШЕПТИЦЬКОМУ УКРАЇНА», була виготовлена у Відні. Для масового розповсюдження плакети вийшли в цинку (1 корона), томпаку (2 корони) та сріблі (3 корони). Весь дохід із відзнаки призначався на фонд ім. Митрополита Андрея Шептицького для українських сиріт. У вересні 1917 р. галицькі українці зібрали 320 тис. корон, а Митрополит від себе доклав ще один мільйон. Одна з таких плакет із цинку («воєнного металю») знаходиться у музеї «Дрогобиччина».
Весь дохід на цей фонд призначався і від продажу поштівки «Митрополит гр. Шептицький по повороті із заслання» (наклад видавництва «Шляхи»), яка теж збереглася у фондовій збірці.
7 вересня 1917 року Владика Андрей потягом вирушив із Відня до Львова. По всьому маршруту повернення величезні маси населення урочисто зустрічали Митрополита – в’язня Російської імперії. Завершилася ця подорож 10 вересня, коли львів’яни на вокзалі влаштували Шептицькому тріумфальний в’їзд і супроводжували його у величавій ході до собору Св. Юра. Слід згадати, що першим до вагона підійшов архикнязь Вільгельм (Василь Вишиваний) та урочисто привітав Митрополита від імені імператора Австро-Угорщини Карла І. Ерцгерцог, який вважав Андрея Шептицького «святою людиною», теж задля звільнення Митрополита з полону використовував доступні йому зв’язки в дипломатичних сферах.
Повернувшись до Львова, Митрополит Андрей невідкладно поринув у релігійне та політичне життя краю. А пріоритетним завданням «Митрополичого Ратункового Комітету» стала матеріальна допомога і моральна підтримка українського населення, опіка над сиротами…
Андрею Шептицькому за час перебування на митрополичому престолі судилося пережити ще й ІІ Світову війну. У ті буремні часи він усвідомлював, що на нього покладена місія опікуватися народом, відстоювати українську справу та права української громади в Галичині, бо вважав це своїм пастирським обов’язком. Митрополит Шептицький став цілою епохою для Церкви, а його життєвий шлях – взірцем безкомпромісного служіння своєму народу.
Авторка тексту – Зоряна Кордуба, завідувачка відділу історії.
Світлини – з музейного архіву.
