Робота над музейним архівом має свою специфіку. Опрацьовувати такі історичні матеріали, розбиратись у їх змісті буває непросто, але неймовірно захопливо! І, особливо, це стосується епістолярію, коли з одного листа ніяк не зрозуміти суть справи, або ж вона видається неважливою і, відповідно, документ – нецікавим. Часто доводиться проводити ціле «слідство», щоб виокремити пов’язані між собою листи. Вони можуть стосуватися якоїсь місцевості, певного часового періоду, конкретних осіб (авторів листів чи адресатів) чи, зрештою, якоїсь події. І лише вивчивши більшу чи меншу кількість таких матеріалів, починаєш розуміти, про що мова.
А ще не завжди легким і доступним, на перший погляд, є розбір рукописного письма. І це стосується не лише німецькомовних чи польськомовних документів, а й написаних українською. Бо окрім почерку, інколи дуже специфічного і не завжди каліграфічного, окрім текстів, часом далеких від правил орфографії та пунктуації, доводиться «заглиблюватися» у мовленнєвий стиль, притаманний певній особі. Це, звичайно, вимагає і зусиль, і часу, але, зрештою, тішить результат ‒ коли висвітлюються ще якісь епізоди (нехай і маленькі) з історичного минулого нашого краю.
Ось нещодавно було завершено опрацювання купки саме таких листів, вони мають стосунок до парафіяльного і громадського життя села Довге (Гірське) початку ХХ століття.
Нині – це знане мальовниче село у Східницькій територіальній громаді, що розкинулось по обидва береги річки Стрий, в долині, оточеній горами: Брегова, Героїв Небесної Сотні (колись – Коньова, що є найвищою (890 м) на Дрогобиччині), Голиня (Щавина), Хащовата, ін. Мешкають тут майже 800 осіб.
Згадані листи, а їх є 10, – це рукописи чорним чорнилом, написані на пожовклому, зі слідами згинів, канцелярському папері, датовані переважно листопадом-груднем 1910 року. Більшість із них – написані парохом Довгого, о. Юліяном Шихом, до декана Дрогобицького. Один лист (Ч. 9048) – від Єпископської Консисторії у Перемишлі (затверджений підписом єпископа Костянтина Чеховича) до уряду деканального Дрогобицького, а також є звернення декана до пароха в Довгому (Ч. 884; 885). Увесь канцелярський папір має філігрань: о. Ших користувався папером із зображенням підкови з написом «1878»; на листі із Консисторії – зображення руки, що тримає терези і напис «JUSTITIA PAPER»; звернення декана – на папері із зірочками.
дещо про філіграні – у дописі:
https://www.facebook.com/irena.seniura/posts/pfbid02mGddgN6Kt8CezyQVnxdU3kxVH8VNPaRsh9fFgvFtZMW4z1Bbenz5mm1LDcdtrPPGl
Є ще кілька аркушів, списаних о. деканом простим олівцем, де дублюється деяка інформація з листів, очевидно, – чернетки. Зазначу, що стиль листів і почерк о. Шиха – дуууже своєрідні, і зрозуміти зміст було складно не лише мені через більше ніж 100 років від їх написання, але й його сучасникам, про що читаємо у листі Консисторії: «… поручаєся звернути о. парохови въ Довгộмъ яко до ужитку урядового не придатне зъ поводу що освҍдченє о. пароха годҍ прочитати». Так само і декан Дрогобицький, а ним був на той час парох у Модричах – о. Микола Івановський, у своєму зверненні до о. Шиха пише: «Просить ся о написаня оправданя стилізованого до Єписк. Консисторіи по формҍ…»
Це листування дає нам відомості про деякі деталі особистого життя пароха, його побуту, а також життя громади села Довгого, які, на загал, розширюють наше уявлення про Дрогобицький край у ті часи.
З існуючих Шематизмів Перемиської єпархії УГКЦ (а видавались вони упродовж 1828-1939 рр.) дізнаємось, що о. Юліян Ших (1846 р. н., рукоположений 1873) змінив на парохії у Довгому свого батька о. Теодора (1810 р. н., рукопол. 1845), який по отриманні свячень був певний час тут сотрудником біля о. Михайла Дідицького (1772 р. н., рукопол. 1804), згодом кілька років – адміністрував у Рибнику, а з кінця 1860-х і до самої смерті 1889 р. – парох у Довгому. Про це і не тільки згадується в листах о. Юліяна. Зокрема, про те, що його батько, о. Теодор, «на 4 роки передъ смертею зộсталъ зпараліжованій…» А ще читаємо: «Мộй дҍдо приложилъ ся въ Долгộмъ досить на парохіи мộй отецъ купилъ имъ въ Долгộмъ около року 1863 двҍрский грунтъ и ихъ безинтересовно подҍливъ за тое упхали его завчасу до гробу…», або: «Мộй Дҍдуньо булъ отъ року 1808 мộй отецъ отъ року 1866 и я заразъ по отци до теперъ…» Отже, як бачимо зі слів о. Шиха, що і його дід (очевидно, по маминій лінії) був священником у Довгому, тобто на цій парохії упродовж більше століття служили представники одного роду, що було, зрештою, досить поширеним явищем для того часу.
До парохії у Довгому в 19-поч. 20 ст. належало два храми: дерев’яна церква св. Миколая Чудотворця, збудована 1723 р., і ще на заріччю, у півкілометра від матірного храму, ‒ збудована у 1831 р. дерев’яна церква Введення у храм Пресвятої Богородиці. До парохії входили також місцевості Перепростиня та Майдан залізний. Загальна кількість вірних становила до 2000 осіб, і, наприклад, за 1910 р., вказано, що мешканці Довгого всі були українцями, а латинники (257 ос.) та жиди (284 ос.) проживали у Майдані.
Згідно із записами у Шематизмах, після навчання у Перемишлі та свячень, перша парафія о. Юліяна Шиха була у Шумʼячі (на Турківщині), наприкінці 1870-х перейшов до Рибника, потім у Довгому служив до своєї смерті. Хоча в одному із листів читаємо і про інші села: «… можъ ся запитати еще може где кто памятае въ Шумячи въ Яксманичохъ въ Валявҍ (нині ‒ села в Польщі) въ Рибнику и въ Долгộмъ…». Прожив о. Юліян до поважного віку, помер наприкінці 1933, похований на місцевому цвинтарі біля двох попередніх парохів-родичів; на місці їх поховання був встановлений пам’ятник із написом: «о. ЮЛІЯН ШИХ *30 Х 1846 – +12 ХІІ 1933. Душі Іх во благих водворятся. о. МИХАЙЛО ДЗЄДЗІЦКИЙ *5 ХІІ 1778 – +20 VIII 1866. о. ТЕОДОР ШИХ *15 VII 1810 – +30 Х 1889». Внизу підписано: «Т. Валігура, Дрогобич».
З одного із листів о. Шиха (від 16 грудня) дізнаємось, що до священства йому, двадцятилітньому юнаку, довелось брати участь у воєнних подіях, зокрема, дещо про військові труднощі та командирів: «Стратилъ емъ въ роцҍ 1866 въ пруской войнҍ черезъ томителніи и форсовніи (польс. Forsowny ‒ силовий) маршҍ правье взрокъ (польс. Wzrok ‒ зір): повернувши до шкộлъ назадъ виратовавши ộтчину, що насъ добре наклепала («побила» – С. І.) зъ ласки комендантộвъ, котріи комендеровали Frowl …uns fort, fort Preizen da (якийсь німецький вираз, що не читається – С. І.), котріи пộдчасъ спокою при крҍґляхъ (польс. Krigle ‒ цвіркуни) дуже суть ộтважніи и воевнічіи… (дуже промовиста характеристика!:))А далі – опис продовження навчання та його особливостей: «А булъ до того року язикъ викладовій нҍмецкій раптомъ по полски, книжокъ не було мусҍлисмо шалено борзо писати польскіи традиціи, черезъ що попсулисмо собҍ дуже письмо. Такъ зъ однои якъ другои причини уживаючи уже давно окулярộвъ годҍ добре писати» (виправдання у відповідь на закиди декана і Консисторії про погане письмо). З історії згаданої у листі Австро-Прусської війни, що тривала 7 тижнів, відомо, що її наслідком стала поразка Габсбурґів, і унітарна Австрійська імперія була перетворена на дуалістичну Австро-Угорщину, яку об’єднували спільні військо, валюта та зовнішня політика. Польські аристократи мріяли ще про триєдине цісарство – Австрії, Угорщини та Ґаліції. Але не встигли… Хоча зовсім згодом Галичина, після звернення представників польської аристократії та інтелігенції до цісаря, стала де факто автономною провінцією Австро-Угорщини, де офіційною мовою стала вже не німецька, а польська (і, значно меншою мірою, українська), про що і пише о. Ших.
Із листів о. Юліяна довідуємось, що його дружиною була донька о. Василя Гапановича, пароха Стебника, багатолітнього декана, який у 1848 р. брав участь у роботі Руської Ради Дрогобича. А по смерті о. Василя (1889), його вдову, «тещу Гапановичову зъ Стебника треба було взяти до себе», в Довге, де вона доживала віку. Також довідуємося, що подружжя мало 4 доньок і сина, який помер у молодому віці.
У першому листі від 25.07.1910 читаємо і про молодшого брата о. Юліяна: «…братъ Іоанъ Шихъ зъ Відня буде у пộдписаного и не долго може до 19/8…» (у Шематизмах Іван Ших згадується серед спудеїв Львівської семінарії, а згодом – священник у церкві св. Великомучениці Варвари у Відні (1903-1911). Свого брата автор пропонує, як кандидата до «посвященій», бо «благословеніє просять парохіяне щоби на самоє Преображеніє отбулося» (йдеться про благословення нового храму на свято Преображення Господнього). О. Ших зауважує, що «не смҍе просити Преч. О. Декана яко урядъ и старшу особу», бо «на нашу дорогу хто знае якій часъ може наступити, як слота або хоть би троха більшій хвилевій дощъ уже неможевно, хҍба молодому такіи штрипаци (від польск. Sztrypac – смуга) отбути».
Між іншим, про проблеми з доїздом «до заклятого Долгого» пише о. Ших у кількох листах (на жаль, і через 100 років мало що змінилося). А, наприклад, за 25 листопада читаємо ще й про трагічний випадок, що стався у селі: «Понеже наступила дуже лиха година комунҍкаціи нема жаднои зъ Долгого, снҍги великіи заметҍ вода велика на водҍ мерзне йде шерень (шерінь – льодяний, крижаний дощ) о ҍздҍ анҍ бесҍди хҍба на неминуему смерть; якъ тому 2 чи 3 роки, що пустилъ ся хлопъ зъ 2 бабами до води и всҍхъ шерень покотилъ т. е. потопили ся и оденъ кộнь, другій виплилъ зъ переднимъ колҍсомъ ледве живий… хлопа найшли въ кộлька недҍль въ Долгộмъ одну бабу въ Крушелници 2 милҍ пониже Долгого, другу ажъ на веснҍ якъ ворони роздзобали матеръ малои дҍтини отъ грудей ажъ въ Семҍґеновҍ коло Стрия».
Таким розлогим описом о. Ших пояснює неможливість прибути до деканального уряду для зʼясування деяких обставин, тому і є серед його листів «Освідченіє» (від 21.10 та 25.11), детальні та інформативні пояснення.
Із них, зокрема, довідуємось про плани будівництва «колейки» в Довгому на межі 19-20 ст., що здається малоймовірним, адже «колейка» у нашому розумінні – це залізниця. Тим паче, що й у 2-му томі Географічного довідника Королівства Польського та інших словʼянських теренів (Slownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów slowiańskich) – 15-томній енциклопедії, виданій у 1880-1902 рр., про це село написано (переклад із польської): «Довге (з Рибником, Майданом, Ровом, Перепростинею і Ліктем), село, пов. Дрогобицький, лежить над рікою Стрий і численними гірськими потоками, поміж гір карпатських, віддалене від Дрогобича на південь по повітряній лінії на 28 км; про будь-які дороги тут мови не може бути, єдиною комунікацією є гірські стежки серед лісів…»
Хоча також відомо, що у селі діяла вузькоколійка: наприклад, навіть ще у радянські часи, коли намагались реалізувати проєкт «Карпатського моря» ‒ водосховища обсягом 200 млн. м3 для забезпечення водою міста Львова і спорудження гідроелектростанції потужністю 50 МВт (про ці плани та їх нездійснення за посиланням: https://spadok.org.ua/krayeznavstvo/istoriya-karpatskogo-morya-ges-v-seli-dovge-girske).
Власне у листах поч. 20 ст. чітко зазначено, що: «пộдъ колейку» було взято, зокрема, ділянку землі «въ двохъ мҍстцяхъ заразъ передъ селомъ и за селомъ т. е. найблизше», де упродовж 18 років садив буряки о. Ших («зправленій т. е. погноеній грунтъ»). Це були ерекційні ґрунти ‒ такі, що належали парафії. За словами о. Юліяна, пан намісничий Icheiner (?) казав виплатити пароху компенсацію, а пан адвокат Löwenshein надіслав йому 1600 Кор., з яких ц. к. Намісництво ще й мало намір стягнути кошти на меліорацію землі. Священник розповідає: «…я получилъ въ порівняню до другихъ интересованихъ при той будови колейки баснословно мало 1600 Кор. н. пр. оденъ жидъ, котрій поставилъ уже на вимҍрянộмъ пộдъ колейку своимъ огородҍ ланьцомъ шкелетъ будинку безъ позволенія на будову за тое мусіли му дати… 12000 Кор. щоби ся уступилъ».
Парох не бажав сплачувати внесок на меліорацію, пояснюючи різними невигодами і причинами.
Найперше ‒ прийомом відповідної комісії у себе вдома: «Я же коли тая компанія зкладающася зъ всякихъ урядникộвъ и z wykrzczanych i nie wykrzczanych obywateli (мається на увазі, що серед урядників були християни та юдеї – С.І.) кромҍ селянъ зъ бộльше якъ 30 осộбъ булъ емъ примушеній въ своимъ домҍ пріймати кộльканадцять рази, где займали торгуючи ся зъ жидами цҍле помешканье зъ 3 покоивъ кухнҍ и сҍней… и то мокрою осенію, можна собҍ представити кộлько болота було по покояхъ як на дорозҍ на запущенной пộдлозҍ, борше би зъ стайнҍ виметалъ гнộй, якъ нанесене болото що кождого разу мусҍлосі цебремъ виношовати болото и рискалемъ вискоблювати, або кộлька рази дати обҍдъ на кộльки на тилі то осộбъ! Цҍкава рҍчъ щоби собҍ казалъ якій урядникъ за таку супризу заплатити? Зъ певностевъ не менше що я дộсталъ, где би такіи селскіи шмайґелеси (блюдолизи, підлабузники від нім. Schmeilgelle – лестощі – С. І.) въ бавяльнộмъ покои безъ церемоніи по вибиванихъ софахъ та фотеляхъ порозсҍдалиби му ся».
Також о. Ших згадує про особисті фінансові витрати, які мав упродовж років: «… кромҍ 4 донокъ утримовалъ емъ черезъ 5 лҍтъ въ Лвовҍ сина на технҍцҍ а у Вҍдни яко однорҍчника, прійшовши до дому малъ сҍ дати до другого державного испиту инжҍнҍрского поплатилъ 800 Кор. такси заслабъ на инфлуенцію перестудилъ кахҍкало 3/4 року дома померъ треба було однҍликому синови цҍлой надҍи справити приличній похоронъ сумне весҍля». Або таке: «За 18 літъ въ Долгộмъ зправити 4 дочкамъ весҍля и дати имъ дещо а зъ Рибника прійшолъ емъ безъ грийцара. Отець Василій Мацюрак посвҍдчилъ би кілько можъ зъ Рибника винести маєтку…» Також із жалем пише: «Моей жени вҍно по О. Гапановичу кộлька тисячъ пропало нҍмъ доҍхали на похоронъ», а тещу, яка померла в Довгому, «кộлька лҍт тому на задъ треба було прилично поховати до 70 осҍбъ на похоронҍ».
А ще в тих поясненнях читаємо про смерть і похорон у Довгому Корнилія Устияновича (1839-1903), українського маляра, іконописця, письменника і публіциста: «…коли ся маловало за рікою церковъ и маловалъ б. п. Корнилий Устияновичъ артистъ раптомъ захоровалъ на завиженіе крови бо малъ жолудкового рака треба було также прилично яко патріоти писателя бо померъ похоронити а було зъ вишъ 60 осộбъ интелҍґенціи и родина, коштовало также щось?! … Такіи принятія пộдчасъ похоронҍвъ тộлько осộбъ интелҍґенціи зъ Сичави, Радовець зъ Ряшова зъ Скộльщини кộлканатцять священникộвъ що тоє коштує!..»
О. Юліян пише і про свій вклад у будову нової церкви: «Постаралъ емъ ся о плянъ косторисъ, зробилъ емъ що треба…», «… звộзъ матеріялъ на церковъ зачалъ ставити забракло матеріялу, бо церковъ добре велика», «вложилъ емъ своихъ 700 Кор. и запожичилося на 2000 Кор. Трафилися люде…» Між тим зазначає, що на зведення нового храму «при будовҍ колейки вижебралъ матеріалъ … ộтъ П. Барона Лҍбҍґа» (один із нащадків підприємця німецького походження, володаря текстильної промисловості, засновника успішної господарської фірми «Johann Liebieg&Company» (кін. 1860-х рр.), що володіла великими лісовими масивами, а також багатьма тартаками у всій Галичині, зокрема і землями т. зв. Підбузької країни, до якої входили села Підбуж, Бистриця, Опака, Смільна, Залокоть і Жданна разом із лісами. Компанія займалась переробкою заготовленої деревини на лісопильних заводах у Підбужі та Опаці, їй належав і паровий млин у Підбужі. Спадкоємцями Йоганна Лібіґа були три його сини: Йоганн, Генріх і Теодор). Тут варто сказати, що на поч. 20 ст. у Довгому будувались 2 церкви: Преображення Господнього (1909), що стоїть і донині, – поряд зі старою Миколаївською (простояла до 1 світової війни), а також Введення у храм Пр. Богородиці (1903) – на місці згорілої у 1888 р. з тим самим ім’ям.
У деяких листах о. Ших досить гостро пише: «… раджу такъ ц. к. Намҍстничество якъ и Всесв. и Висок. Консисторию мене полишити въ цҍлковитомъ спокою», спочатку категорично відмовляється сплачувати внесок: «… я побралъ 1600 Кор. за мою невигоду пộдъ часъ тихъ славетнихъ комҍсій въ моимъ домҍ и за страту моей працҍ … а на жадну якусь meloraciju чи fundus instructus ничъ не можу дати», згодом пише поступливіше: «… не есть въ станҍ бҍльше офҍровати як 5 Кор. на якусь мелорацію котрои уже теперъ не треба, tylko dla zachcianek jakiegos tam refenta» (очевидно, малось на увазі «referenta» ‒ службовця).
Він нагадує, закидуючи владі: «Парцелҍ (земельні ділянки) лежать при самộмъ березҍ рҍки Стрій, давнійше ҍшла дорога до села берегами по при рҍцҍ, котра що рộкъ пộдмивала дорогу и падала въ воду, одже посувано дорогу въ поля господарскіи одже и я мусҍлъ зъ тихъ парцель на дорогу зъ поля причиняти! Чому тогди ц. к. Намҍстничество не мелеровало тіи парцелҍ а пộшло 1/3 часть зъ нихъ въ воду?»
Далі священник пише щодо будівництва: «Теперъ коли я при будовҍ зъ манҍпуловалъ такъ: щоби колейку небудовано менҍ и цҍлому селу по за плечима, щоби колись при сильнộмъ полудневộмъ вҍтрҍ колейка невипалила цҍле село, зкеровалъ емъ тую же на пộвнộчну сторону села берегами рҍки Стрій разъ; другій разъ для того; колейка йдучи книзу самими берегами попри воду Стрія, щоби собҍ штреку ộтъ води вимурувала; що ся стало! щоби тимъ способомъ рҍка набудуще незабирала поля; а що колейка взяла дорогу и ще поля пộдъ штреку мусҍла колейка намъ дати за нашу дорогу взяту .. зъ полей …; отже есть такъ: вода Стрія, далҍй штрека колеова за штрековъ ộтъ пộлộвъ паралелно дорога публична взята зъ полей, отже и зъ мого! Отже якъ зъ того видно позҍсталіи парцелҍ ерекц. якъ мали такъ мають такій самій доҍздъ т. е. дорогу на котру вộйтъ на шутрованье дộсталъ 400 Кор.»
Він також згадує про інші махінації з ерекційними ґрунтами, які ставались у попередні роки не без участі Намісництва. А згідно із Шематизмом у 1910 р. парохії належало: орного поля понад 39 морґів (1 морґ≈0,6 га), що були розкидані на просторі 2 миль у 32 парцелях, здебільшого за рікою Стрий, через яку не було моста, майже 60 морґів сіножатей, біля 9 морґів пасовиська, лісу, зарослих лук ‒ більше 3 морґів, чистий дохід становив понад 500 кор., по 9 сягів (сяг або кубічний сажень≈2 метри) твердого і мʼякого дерева вартістю понад 20 кор., додаток з каси понад 1000 кор., податок – понад 100 кор.
Зрештою, на чернетках знаходимо такий запис про о. Шиха: «… прийшовши на парохиію Довге мусів з взгяду на численну родину (4 доньки) затягнути деякі довги. З грошей 1600 Кор. отриманих за збудованє коліи на ґрунті ерекцион. смиренно подписан. сплатив залягаючі довги о решту ужив на вивінованє дітей так що з грошей 1600 Кор. подписаному нічо нелишилося. Смиренно подписаний просить увзгляднити на убожество підписаного и увільнити Его від складаня части на fundus… Не хотячи однако від сего обовязку відтягатися смир. підпис. складає 20 Кор. на тойже фонд і тіиж в залученю пересилає щоби ц. к. Намісн. могло Контрак затвердити». Отже, справу зі сплати внеску на меліорацію було залагоджено, про що й читаємо в останньому з цієї збірки листі о. Шиха (23.12): «Дякую сердечно Висок. Пр. О. Декану за его ласку! Чей ся хоть теперъ зкінчить тая комедія… »
А ще у листах дуже красномовно описано конфлікт пароха із місцевим учителем: «У мене въ селҍ нещастье! Учитель анархістъ збурилъ ми цҍле село …, вộйта мае въ рукахъ, порідку нема, злучалъ ся зъ извергами, самъ татарского походженя хуже шведа цигана монґоли…» Священник пише: «Передъ кộлькома лҍтами прислала намъ Рада шк. Краева анархіста социалҍста бунтộвника учителя Косця Мацюка, котрій за 10 лҍтъ учителства прійшолъ за кару (лҍпше сказавши намъ на клопộтъ та кару) … до Долгого … Зъ початку рҍкъ, два нҍмъ ся обозналъ зъ людми и нҍмъ зộбралъ своихъ такихъ якъ онъ самъ, було яко тако…»
Парох пояснює, що саме через такі ускладнення перестав упродовж року відвідувати школу, про що вже раніше повідомляв і Раду шкільну окружну, і Консисторію (станом на 1910 р. у Довгому діяла школа етатова (державна), де навчання велось руською (українською) мовою для 100 дітей греко-католицького визнання). Попередні 18 років о. Ших «удộлялъ науку рел. въ школҍ въ Долгộмъ», хоч «булъ мазуръ учителемъ», а «за того анархіста» у селі велась «пропаґанда без вҍрья и травля против священника щоденно».
На це декан Дрогобицький у листі від 13 грудня зазначив: «Если Ваша Пречестность маєте яки закиди противъ мҍсцевого учителя, гадаю що треба внести зажаленє окреме, але рҍчево умотивоване то єсть зъ вộдповҍдними доказами.
Зъ своеи сторони замҍчаю, що если учитель ширить социалізмъ въ школҍ и селҍ, то тимъ бộльше священникови не вільно школи опускати».
У відповідь о. Юліян розлого й емоційно написав усі свої скарги і жалі.
Із листів дізнаємось, що учитель перешкоджав будові нової церкви, «побивати бляхою такожъ перешкаджалъ, даже перешкаджалъ благословленію». Також хотів «закласти гнҍздо анархістичне Читальню», щоби там «виучити особливо молодҍжъ розличнихъ деморалҍзуючихъ пҍсней».
А ще разом із війтом («шахраемъ пộдлимъ хрунемъ») брали участь у «пộдкупҍ при виборҍ социалҍсти Вҍтика» (йдеться про вибори посла до австрійського парламенту 1907 р., коли було обрано Семена Вітика – громадсько-політичного діяча на Дрогобиччині, співзасновника УСДП, а з 1925 р. ‒ члена КП(б)У): «Вибралъ зъ своими заушниками (довірені особи – С. І.) правье всҍма 300 голосами на посла социалҍсту, власне того що если ся немилю будучи въ Перемишли учасникомъ пộдкладалъ бомби пộдъ латинску катедру и въ руский капҍтулҍ также за що вигнали зо всҍхъ шкộлъ и посадили на 9 мҍсяцей до кремҍналу. А булъ власне той кандидатъ посолскій полскимъ клиномъ меже рускіи кандидати jako rządowy kandydat учитель вộйтъ męzowie zaufania» (відомо, що С. Вітик очолював крило УСДП, яке співпрацювало з польськими соціалістами).
Далі о. Ших описує махінації компанії вчителя на виборах до Ради громадської: «… не скликуючи цҍле село як звичаемо до голосованя, голосовали оденъ на другого», та їх результат: взяли «до себе за Радних гром. жидкộвъ, котріи давно належать до кремҍналу лишень нема ихъ кому тамъ запровадити… Я же видячи тое випросилъ ся щоби мене небрали до такъ честнои кумпаніи, а анархіста затиралъ руки и голосить всюди що попа виверг зъ Ради». І хоч священник «внесъ рекурсъ противъ такихъ виборộвъ», Староство не розглядало тої скарги, бо «жидки маючи въ Східници жида війтом» домоглися, що «рекурсъ мộй упалъ…» О. Юліян пише: «… социалҍсти зъ жидами горовъ. Отъ того розгорҍло ся еще бộльше збурилъ противъ мене громаду здеморалҍзовалъ зтереризовалъ що приходило до забою», «викриковали що мусить ся кровъ лити!»
Окрім маніпулювання громадою та недостойної поведінки, священник звинувачує вчителя з компанією у завдаванні шкоди його майну, господарці («менҍ въ ночи 2 конҍ зкалҍчили»), а також у гоніннях: «Учитель анархістъ перебҍглій яко татаринъ шахрай интриґантъ вộйтъ такій самій шахрують знають ся и мусить вộйтъ его слухати, «бо я васъ научу, якъ мене не будете слухати»; … мене паплюжить по ґазетахъ; и борися одинъ противъ всҍхъ шахраевъ! до того прійшло, анархістъ перешкаджалъ ми въ будовҍ новои церкви, перескаджалъ въ переведеню конкуренціи … викрикає що я маю пильновати престола несмҍю ся мҍшати до громадскихъ рҍчей ба даже до школи хоть если предсҍдатель Ради шк. міст.» Висловлює припущення: «Здаеся мои анархісти тое наробили що ц. к. Намҍстничество жадае ộтъ мене на якусь мелорацію котру я самъ поробилъ, бо шахраи гадають що кождій такій якъ они», а ще особистий біль: «… учитель анархиста заказалъ людемъ на похоронъ йти, бо казалъ що синъ собҍ нежичилъ, а було до 70 осҍбъ интелҍґенціи всҍ сусҍде знаеміи всҍ до одного Лҍбҍковцҍ зродинами».
Про себе ж о. Ших пише: «… я же поставилъ одну церковъ а теперъ другу, а Богомъ а правдою можуть всҍ посвҍдчити, пилную моихъ обовязкộвъ и не есмъ нарộдолупивій («не беру, не встановлюю непомірну плату» – С. І.) … поле ерекц. може 1/10 часть самъ уживаю решта даю людемъ забезцҍнь або за нужденій ộтробокъ за тое немаю задорогіи грошҍ доброго слуги анҍ робộтника такъ таки ми пộдбурилъ анархіста, мовлячи най самъ пộпъ робить, тộлько що я ся невстидаю честнои ручнои роботи умҍю столярство стелмарство (мається на увазі стельмаство – ремесло стельмаха (колодія, сницаря, колісника) слюсарство и кộнми хотби якими сили поҍду, за тое неумҍю и ся бриджу шахрайствомъ неумҍю комҍтети на кộлка 1000 зл. обокрасти, анҍ въ ночи по пушкахъ церковнихъ заглядати якъ новомодніи патріоти».
Священник жаліється, що боїться за своє життя: «Зъ дому не смҍю ся рушити хҍба до церкви та зъ церкви до дому та на иншіи функціи и то зъ людми»; що учитель навчає дітей у школі «щоби родичей неслухали тộлько его», або провадить антирелігійні бесіди. «…Кождҍй его ся боить бо дҍтей подае на кару а апеляціи въ Радҍ окр. нема, Радҍ мҍстцевій нема вҍри, бо анархіста умҍе ся добре викрутити, бо мае в Радҍ окр. когось що всҍ писма перехапуе и недопускае. Анархіста позбувши ся мене зъ Ради гром. хоче ся еще позбути мене зъ предсҍдательства Рад. шк. містцевои, щоби мộглъ добре шахровати бо такій знае ся добре на полҍтицҍ: знае добре що якъ жидъ въ Галичинҍ манҍфестуе ся великимъ полякомъ на Уграхъ мадяромъ въ нҍметчинҍ нҍмцемъ, чомужъ неможе ся онъ манҍфестовати вкраинцомъ, коли тое нинҍ поплачує!»
Пише про те, що колишній шкільний інспектор Falkiewicz висловлював догану вчителю і радив покинути село, але коли прийшов інший, який не знався на тій справі, то все залишилось, як було – «далҍй брикалъ и шахровалъ въ Долгộмъ»…
Дуже промовисто описує о. Ших випадок із зараженням худоби сказом у селі: «… того лҍта залетҍла клячка встекла, а встекло ся межи иншими 2 конҍ 2 корови и даже лисъ, и то дивно школа не при дорозҍ въ закутку до огорода коло школи погризла парканъ кору на деревахъ рзала лҍтала по цҍломъ огородҍ по грядкахъ а то було въ ночи; анархістъ гадалъ що то напали на него, а заглянувши що то конина … закликалъ свого злушника сосҍда баранячу голову Просвҍти (неумҍе читати анҍ писати) що зъ товъ кониновъ робити незнати, чули люде зъ далека, що щось коло ней лишили, чи ю просвҍщали чи що? Голова коло голови просвҍтитель коло хвоста досить конина невидержала перегаздили! конина въ капустҍ на грядцҍ здохла, пҍна зъ писка текла, на другій день анархіста слабій їздилъ до лікаря одже есть небезпечно менҍ зъ тимъ чоловҍкомъ знаходити ся, шалҍвъ уже давно и якъ еще до того ся встече? треба ся стеречи!»
Священник запевняє, що пише правду («може ся комҍсаръ переконати»)і сподівається на вирішення конфлікту: «Я дуже билъ радъ, щоби ся тая кумедія уже разъ и то як найскоріше закộнчила. Въ разҍ если Всесв. и Висок. Консисторія небуде ласкава постарати ся о перенесеніе того анархісти на инше мҍстце и тимъ способомъ мене въ супокою нелишить, такъ удамъ ся до Его Преосв. Митрополҍта зъ прозбою а тộлько чей ласки найду, що черезъ Его Преосв. анархістъ тою дорогою що прійшолъ до Долгого зъ Долгого ộтдҍйде и може еще до того безъ посади».
***
Ось так із листування, яке було на той час основним способом звʼязку, дізнаємось про життя краян понад 100 років тому. Звичайно, що ці емоційні описи парафіяльного священника із гірського села «без жаднои комуникаціи за водою Стрія», що містять досить гострі характеристики певних осіб, можуть бути суб’єктивними, а стиль оповідей часто викликає посмішку, але, попри все, такі архівні матеріали, що опрацьовуються та зберігаються музейниками, є важливими і навіть необхідними для досліджень істориків, краєзнавців, усіх тих, кого цікавить наша минувшина.
P.S. Коли вже допис був готовий, натрапила на ще один папір, дотичний до цієї теми, – подвійний аркуш канцелярського паперу з філігранню (зірочки), цілком недбало списаний чорнилом і олівцем, із короткими текстами українською і польською мовами та багатьма арифметичними розрахунками. Це ще одна чернетка декана Дрогобицького о. Миколая Івановського, у якій знайшлося підтвердження, що у Довгому будувалась вузькоколійка («колея лісова», «koleia lasowa», «залізниця лісова»).
Авторка тексту та світлин – Ірина Сенюра, наукова працівниця відділу фондів
