14 січня Православна Церква відзначає велике свято Обрізання Господнього, а також
вшановує пам’ять святителя Василія Великого та українського митрополита Петра
Могили. А також святкує Новий рік.

З народженням Ісус Христос прийняв обрізання, встановлене законом для всіх немовлят чоловічої статі на знак Завіту Бога з праотцем Авраамом і його потомками (Бут. 17: 10–14; Лев. 13: 3). При здійсненні цього обряду Божественному Немовляті було дане ім’я Ісус, звіщене архангелом Гавриїлом ще в день Благовіщення Пресвятій Діві Марії (Лук. 1: 31–33; 2: 21).

Свідчення про святкування Обрізання Господнього у Східній Церкві відносяться до IV ст. Канон святу, написаний преподобним Стефаном Сабаттом, голосить що разом з прийнятим обрізанням як знаменням Завіту Бога з людьми, Він отримав також ім’я Ісус (Спаситель) як печать служіння справі спасіння світу (Мат. 1: 21; Діяння 3: 6; Фил. 2: 9–10). Ці дві події, що відбулися на самому початку земного життя Спасителя, нагадують християнам, що вони вступили в Новий Завіт з Богом і «обрізані нерукотворним обрізанням, стягненням гріховної плоті, обрізанням Христовим» (Кол. 2: 11). Саме ім’я християнина засвідчує про вступ людини у Новий Завіт з Богом.

Втім Обрізання святкується якось непомітно, оскільки не є одним із дванадцятьох церковних свят, але глибоко шанується Церквою. Чому воно проходить так непомітно? — Очевидно, що при великому світлі свята Різдва Христового і при прийдешньому Хрещенні, Богоявленні, йому відводять лише один день, адже 13 січня починається Новий рік, а 15 січня починається передсвяття Хрещення. Ані передсвяття, ані післясвята Обрізання немає.

До того ж 14 січня вірянами торжественно вшановується пам’ять такого великого світоча Церкви як Василій Великий, а також люди шанують цей день саме як «Старий Новий рік», і ці два свята наче затінюють собою третє — Обрізання Господнє.

Однак Обрізання вміщує в собі глибокий зміст і не є простим виконанням старозавітного обряду, котрий не має жодного стосунку до нас, християн. Обряд обрізання у Старому Завіті мав найбільше значення — як хрещення у християн.

Згідно з нашим віровченням, Христос прийшов у світ для спасіння людства і встановлення Нового Завіту, і Він повинен був завершити Старий Завіт. І ось Він із самого народження (обрізання — перше священнодійство у житті дитини) відразу ж починає виконувати Закон: Законодавець першим підкорюється Закону. Як відомо з Євангелія (Лук. 2: 21), при обрізанні у 8-й день після народження дитині давали ім’я. Це робив, зазвичай, батько новонародженого у храмі, а раніше, найчастіше, називала матір. Так, Єва сама дала ім’я своєму первістку Каїну, Лія — своїм синам, Рахіль та Яків — Веніаміну, Анна — Самуїлу, мати й батько — Йоану Предтечі.

Імена давались невипадкові, а з глибоким значенням. Зазвичай в імені означувалось бажання здійснення чогось довгоочікуваного або бажаним призначенням дитини у подальшому житті. Господь прийшов для того, щоб спасти людей. Тому й ім’я Йому дали згідно з Благовіщенням архангела Гавриїла — саме Спаситель (Ісус). Єврейською мовою слово «Спаситель» вимовляється «Ієхошуа» (скорочено «Ієшуа»), що означає «Бог-Спаситель». Іншими словами, в Господньому іменуванні було означено те, що мало відбутися — справа, чин Спасіння, а через обряд обрізання воно ознаменувало встановлення нового зв’язку Бога з людьми. Покликання Господа — в одному імені: Спаситель.

Так старозавітне сплелося з новозавітним: прийшов Спаситель, щоб «стару» людину зробити її «новою» — Старий Заповіт переходить у Новий Заповіт. Тому Обрізання мусило стати першим святом після Різдва Христового, і припадає воно між Різдвом і Хрещенням. Звідси взаємопов’язаність і послідовність подій: спочатку народження Дитяти, потім означення Його служіння, і вже потім — вихід на проповідь через новий обряд Хрещення.

А перед тим, в Єрусалимському храмі прихованого значення імені «Ісус», крім Марії та Йосифа, ніхто не знав. Свідками народження Дитяти в убогому домі при дорозі у Віфлеєм були пастухи і звіздарі, також про нього дізналися цар Ірод та юдейські книжники. А тут, у храмі, — тільки Марія і Йосиф, а ще священик, котрий здійснює обряд обрізання… Іменини Господні були таємними, сокровенними. І літургійний зміст свята — такий самий: «прихований» між двома іншими величними священними подіями. Так ось, нам відкривається те, що Обрізання є «день Ісуса». Якщо Вознесіння — «день Спаса», день уславлення Ісуса як Сина Божого, то Обрізання є Його днем як Сина Чоловічого. Про значимість свята Обрізання Господнього свідчать також слова апостола Павла: після Вознесіння «Бог дарував Йому ім’я понад усяке ім’я, щоб імені Ісусовому всяке коліно вклонилося — небесне і земне, і підземне; і всяк язик визнавав, що Господь Ісус Христос у славу Бога Отця» (Фил. 2: 9–11).

Цього ж дня, 14 січня, Українська Церква вшановує пам’ять ще одного ревнителя віри Христової — митрополита Київського Петра Могили. Він походив зі старовинного молдовського роду, що відзначався ревною відданістю Православ’ю. Живучи в Молдавському князівстві, був змушений переїхати у Львів, де у Львівській братській школі здобув освіту. Продовжив навчання в Замойській академії та навчальних закладах Голландії і Франції. Опанував богослов’я, вільно володів грецькою і латинською мовами. Після навчання пішов на службу до війська Речі Посполитої. Але його душу обіймало бажання присвятити себе православному Богослужінню. У 1625 р. постригся в ченці у Києво-Печерській лаврі. У 1633 р. з благословення Константинопольського патріарха висвячений на Митрополита Київського і Галицького. Висвячення в сан митрополита і возведення на Київську кафедру відбулося у Львівській братській церкві Успіння Богородиці, побудованій коштом батька і дядька Петра — Смеона і Єремії Могил.

Відтоді церковна, дипломатична, видавнича діяльність Петра Могили була спрямована на досягнення злагоди між українцями в складному XVII столітті. Він старався вирівняти непорозуміння, що виникло внаслідок розколу українського суспільства після Берестейської Унії 1596 року: не всі розуміли велике значення Церковної Єдности. То ж митрополит Петро Могила став дієвим прихильником примирення між двома гілками українсько-руського православ’я — «уніатською» й «схизматською», як ці гілки себе взаємно зневажливо називали. Разом із тим, він був включений і в процес відновлення єдності Вселенської Церкви після Великого розколу 1054 року між Римом і Константинополем. У зв’язку з цим, Петро Могила розвинув культурно-просвітницьку діяльність у Церкві, видаючи полемічні твори в друкарні Києво-Печерської лаври, а також почав розбудову школи у Києво-Печерській лаврі, архімандритом котрої він був із 1627 р. У передмові до виданого Петром Могилою в 1936 р. «Анфологіону» написано: «На кошти свого родинного майна, відновивши занедбані й спорожнілі київські школи, він постачав, постачає і дуже хоче за допомогою небесною до кінця свого життя постачати школи книгами, вчителями, засобами існування бідних студентів». Він виправляв, редагував та уніфікував літургійні книги, ліквідовуючи нововведення, що розходилися з установленим зразком Літургії, а виправлені тексти видавав тиражами, необхідними для забезпечення усіх храмів своєї митрополії.

Петро Могила як архімандрит відновив у Лаврі належні порядки, поновив Успенський собор. У Голосієві під Києвом власним коштом збудував монастир і притулок для старців. При захисті прав Києво-Печерської лаври та інших православних святинь він діяв сміливо, компетентно і наполегливо.

Велика заслуга Петра Могили в тому, що він добився зрівняння у правах унійної та православної церков України, про що було записано в «Пунктах заспокоєння» 1632 р. — відколи польський уряд визнав православну ієрархію, яку до того часу дискримінував. Серед своїх сучасників Петро Могила найкраще усвідомлював ту величезну шкоду, якої завдавав українському народові конфесійний розлам і мав природний хист, матеріальні засоби й авторитет до подолання цієї небезпеки. У 1936 р. він звернувся до православних українців з закликом до примирення з уніатами. Він взагалі закликав до всякого миру віруючих усіх віросповідань. У звернення до священиків і мирян Петро Могила писав: «Ми закликаємо всіх, хто живе під одним Законом, до сусідської дружби, злагоди і приязні». На жаль, він не встигнув довершити задумане, а наступні політичні події допровадили до руїни Української Державности.

Петро Могила упокоївся в день пам’яті святителя Василія Великого 1647 року. У 1996 р. Петра Могилу канонізувала Українська Православна Церква. Українські проповідники й історики неодноразово підкреслювали схожість між митрополитом Київським Петром Могилою і св. Василієм Великим, архієпископом Кесарії Кападокійської. Обидва вони в молодому віці прийняли чернечий постриг, обидва ревно боролись за віру перед лицем різних єресей (Василій Великий) та політичних дискримінації (Петро Могила), формулюючи у своїх творах головні засади віровчення; обидва мають великі заслуги в розвитку і впорядкуванні Богослужіння; обидва в житті й діяльності характеризувалися вольовими рисами, а також обидва упокоїлись у 50-літньому віці життя.

Однак, вшановуючи цих двох великих мужів Церкви, не можна обійти увагою ще одного сучасника Петра Могили — ревного поборника З’єднання Східної і Західної Церков на ґрунті Руської Церкви, священомученика Йосафата Кунцевича, єпископа Полоцького і Вітебського, зображення котрого можна побачити на іконі «Акафіст до Пресвятої Богородиці» в цокольному ряді іконостасу дрогобицької церкви Св. Юра, котра є відділом пам’яток дерев’яної архітектури Музею «Дрогобиччина. На ній св. Йосафат ідентифікується за червоною кривавою раною на голові — від удару сокирою; він знаходиться у правій частині ікони (іл. 1). Зображень св. Василія Великого у дерев’яних церквах Дрогобича є кілька: у композиціях «Три святителі» в наві церкви Св. Юра та вівтарній частині церкви Воздвиження Чесного Хреста, а також на одвірках іконостасу емпори церкви Св. Юра (іл. 2, 3) та іконостасу нави Воздвиженської церкви.

Що стосується свята Обрізання Господнього, то цікаво, що його інколи змішують зі святом Стрітення Господнього. Це спричинено подібністю іконографії цих двох біблійних сюжетів. Спільною ознакою є присутність на образі Марії та Йосифа, котрі принесли своє Дитятко для здійснення обряду, а відмінними є персонажі, котрі здійснюють обряд над Дитятком: в Обрізанні це — священник за виконанням обряду обрізання, а в Стрітенні — праведний Симеон з Дитятком на руках, благословляючи Його, і пророчиця Анна поряд. Сюжет Обрізання Господнього, хоч дуже рідко, але зустрічається в церковному мистецтві.

Так, під час мистецтвознавчої експедиції по храмах Турківщини влітку–восени 2011 року, наукові працівники Музею «Дрогобиччина» зафіксували в іконостасі церкви Св. Арх. Михаїла в селі Ісаї одночасно обидва образки у празниковому ряді — «Обрізання Господнє» та «Стрітення Господнє» , що взагалі можна вважати унікальним явищем в західноукраїнському церковному мистецтві.

Текст – Юлія Лаврись, наукова працівниця відділу пам’яток дерев’яної архітектури та Володимир Пограничний, заввідділу природи.

Світлини – Володимир Пограничний, заввідділу природи.