Перший у світі музей створила жінка.

Месопотамська принцеса Бел Шалті-Наннар дуже любила старожитності, тож збирала їх у свою приватну і не маленьку колекцію, яку в 1934 році археологи відкопали, і серед побутових та мистецьких решток ІІ століття до нашої ери, знайшли прототип музейного ярлика – глиняний відбиток з текстом.

Античні греки першими відкрили державний музей, а точніше величезний музейний комплекс. Птолемей І Сотер збудував м у з е й о н, який мав житлові та навчальні приміщення, майстерні, обсерваторію, анатомічний інститут, амфітеатр, ботанічний та зоологічний сади, колекції предметів природи, культури і мистецтва, і, ясна річ, величезну бібліотеку. Усе – на славу музам. Саме ці 9 міфічних істот дали назву феномену зберігання речей та решток.

Китайський імператор Сяньді так любив портрети, що навіть виділив цілу залу під одну з перших галерей у світі.

А в Індії цінувались в ті часи колекції монет та ліків, а ще було престижно мати свої міні-музеї коштовного каміння, наприклад, чи ботанічний сад.

Християнський світ не лише перейняв цю традицію, але й зробив перші кроки до публічності. Вже київські князі тримали свої унікальні книги та твори художнього мистецтва в храмах, зокрема Десятинній церкві та Софіївському соборі, тож вельможні гості та прихожани потенційно могли на них подивитись.

Перші дійсно публічні музеї з’являються кілька століть по тому і при університетах. Адже XVII століття вводить моду на дарування своїх колекцій освітянам та студентам для вивчення. Бум експедицій, просвітництво та загальна мода на науку поповнює розуміння колекції не лише красивими і старими речима, але й дивакуватими та екзотичними, так на арену виходять кунсткамери та паноптикуми, які часто мандрують містами і вражають тогочасну публіку.

З’являється ідея державного музею, першими її втілюють у Британському музеї в Лондоні, для якого парламент виділяє кошти на купівлю приватних колекцій аристократів.

А вже за 100 років в США буквально закладуть фундамент найбільшого у світі музейного комплексту – Смітсонівського інтитуту – Будинок мистецтва та промисловості. Починається епоха стрімкого росту кількості музеїв, практично більшість великих міст отримують свої збірні.

На українських землях в ті часи вже були музеї у Львові, Одесі, Катеринославі, і наростає друга хвиля університетських музеїв. Звичайно, уряди країн вже розуміють, що музеї – соціальні інститути, що формують суспільні погляди та впливають на організації громад, і вже на початок ХХ ст. починають використовувати їх з метою пропаганди.

Українські землі вкотре стають полем боротьби не лише фізично, але – війни ідей.

Музеї бережуть спогади і таємниці історії, але часом й історія музеїв має в собі таємниці. І наш – не виняток. Тож поки історики та науковці нашого музею та міста шукають відповідь на запитання звідки ж саме ми беремо свій початок, ми поділимось тим, що відомо достеменно.

Бурхливе ХХ століття для українського суспільства стало епохою випробувань, боротьби та звершень, і в музейній сфері також. Початок 1900-х став часом музеєтворення на всіх українських землях. Приватні колекції відкривали, дарували/продавали, а подекуди й викрадали для суспільних збірень, усі етнічні спільноти нашого краю шукали шляхи заявити про свою присутність і – створити бодай маленький музей, адже вже кілька десятків років люди свідомо підтримували ідею музеїв як важливий елемент культурного та соціального життя.

Українська громада у великих містах могла обіпертись на авторитетні імена та отримати поміч, зокрема Митрополит Шептицький створив Церковний музей у Львові ще у 1905 році, та зібрав унікальні експонати у величезній кількості вже в ті часи. Наукове товариство імені Т. Шевченка вже підтримувало роботу Музею старинностей у Львові, і це була перша етнографічна збірка такого масштабу у нашому регіоні.

Наші ж містяни ще 1910-х років виношували ідею створення персонального музею свого визначного краянина – Івана Франка, однак зустріли опір польської адміністрації і змогли повернутись до цього лише за 20 років. Уже існували польські приватні музеї, окремі експозиції та збірки при освітніх закладах, як от музей Хирівського конвікту та природничий музей Емми Ярош в урочищі Помірки біля Трускавця. Але першим українським в нашому регіоні був Самбірський музей товариства “Бойківщина”, утворений одночасно зі самим товариством у 1927-му.

Це був великий, як на ті часи, локальний етнографічний музей, у якому українські вчені зберегли унікальну історію етнографічної групи бойків, що споконвіків жили у нашому краї. Совєтська окупація та Друга світова війна внесла значні зміни в життя наших земель – окупацію на довгі десятиліття усієї території України.

Приватні колекції націоналізовували, уже чинні музеї реорганізовували та створювали нові. Так, Постановою Раднаркому УРСР від 8 травня 1940 року було створено Державний обласний краєзнавчий музей «Дрогобиччина» правонаступником якого ми стали зі здобуттям незалежності у 1991 році.

Після Другої світової війни музей відновив роботу вже на 4 день після відходу німецьких військ, у серпні 1944 року. Існувало 3 відділи: природи, історії дорадянського періоду та радянського суспільства.

В основі фондів музею експропрійовані колекції графа Лянцкоронського, Хирівського конвікту, природничого музею Емми Ярош та українського музею з Самбора.

У другій половині ХХ століття музей пережив десятки змін у структурі, назві та колекціях, але й по нині зберігає давні експонати, хоч лише за роки незалежності збільшили свої фонди щонайменше на 10 000 одиниць, серед них особисті збірки М. Біласа, Г. Білинської, Г. Закидальської, С. Кікти, І. Сеник та М. Рабія, Стоцького.

Нині музей “Дрогобиччина” це:

• Об’єкт зі Списку Світової Спадщини ЮНЕСКО
• понад 60 000 експонатів
• 10 локацій
• 7 відділів
• 5 пам’яток національного значення
• 3 пам’ятки місцевого значення
• 2 дерев’яні церкви XVIII століття
• бібліотека діаспорної літератури та періодики імені С. Кікти
• онлайн-бібліотека розвідок наукових працівників музею, локальних дослідників та краєзнавців

музейний комплекс, який розповість про природу, історію та культуру нашого краю, відкриє унікальну дерев’яну архітектуру ХVII ст., дозволить торкнутись сакрального українського та європейського художнього мистецтва, вже нині зберігає пам’ять про українську боротьбу за свою самостійність та щомісяця знайомить із сучасними мистцями Дрогобиччини.

Авторка – Зоряна Погранична, завідувачка інформаційно-видавничого відділу.