«Свій край, як рай…»
Нещодавно минула річниця ще однієї трагічної сторінки в історії нашого народу. Наприкінці квітня 75 років тому розпочалась масова депортація українців зі Східної Польщі, яка отримала назву «Акція «Вісла». Ця військово-політична операція польської комуністичної влади стала інструментом етнічної чистки та полягала у примусовій депортації всього українського населення південно-східних регіонів Польщі (площею майже 20 000 км2) до її північно-західних земель. У плані операції «Схід» (надалі перейменованій на «Вісла») був чітко сформульований намір – «остаточне розвʼязання української проблеми в Польщі». Офіційною версією проведення операції була ліквідація формувань Української Повстанської Армії, яку, очевидно, підтримувало місцеве населення.
Лише упродовж квітня-серпня 1947 року, силами 21000 польських та кількох тисяч радянських і чехословацьких військових, за сприяння сталінського режиму (ще той досвідчений знавець і організатор депортацій!), на північ і захід Польщі було вивезено понад 140000 українців із Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини та Західної Бойківщини. Ще близько 10000 було депортовано до кінця 1947 року.
Тисячі українців під час цієї акції втратили життя, зазнали страждань. За офіційними даними: 315 цивільних осіб-українців заарештовано і засуджено, у тому числі ‒ 173 розстріляно. У концентраційному таборі «Явожно» було ув’язнено 3936 осіб, підозрюваних у співпраці з УПА, у тому числі – 823 жінки, 27 священників, а близько 200 бранців загинули внаслідок катувань…
Відбувалась депортація за такою схемою: складали списки на виселення, військові оточували населені пункти, давали 2 години «на збори», звозили українців на збірні пункти, вантажили у товарні вагони; далі були пункти переадресації та розподілу, повітова залізнична станція, розвезення по селах (не більше 5-ти українських родин в одному) із забороною змінювати місце проживання та позбавлення прав на колишні господарства і майно (часто ці господарства і майно, як і цілі села, а також українські церкви та цвинтарі, були знищені-спалені владними підрозділами…).
Відомо, що ця акція була продовженням депортації українців із теренів Східної Польщі, що розпочалася ще у 1944-1946 рр., коли майже пів мільйона українців примусово переселили до УРСР. Із застосуванням терору, репресій, конфіскації майна, обмеження політичних, соціальних, економічних і культурних прав людини комуністичні режими СРСР і Польщі здійснювали ці злочини проти людяності. Виселяли українців у різні регіони радянської України – від Галичини до Причорноморʼя, Слобожанщини та Донеччини (територія розташування вивезених охопила 17 областей, найбільше їх осіло на Тернопіллі). А після акції «Вісла» тривали примусові відселення людей у зв’язку із демаркацією державного кордону між Радянським Союзом та Польщею. Углиб УРСР було виселено ще майже 10000 українців.
Назагал унаслідок переселень і депортацій у 1944-1952 рр. своєї малої батьківщини було позбавлено близько 750000 українців (серед яких – і моя Мама з родиною).
Саме у памʼять про ці трагічні події в українській історії хочу представити один документ кінця 19 ст. із музейного архіву, який нещодавно опрацювала. Він стосується якраз тих теренів, що за неповні півстоліття будуть скроплені слізьми і кровʼю українців, автохтонних мешканців, яких було вирвано із батьківської землі та розсіяно кого ‒ на схід, а кого ‒ на захід…
На подвійному аркуші канцелярського паперу – каліґрафічний рукопис. Це лист священника зі с. Шляхтова біля Щавниці о. Івана Дуркота, написаний 25 лютого 1898 року, який починається словами молитви: «Подъ Твою Милость прибҍгаемъ Пречистая Дҍво».
Папір ‒ досить цупкий, на одному аркуші ‒ просвічується філігрань – літери «N. A. G.» (https://www.facebook.com/irena.seniura/posts/48820 допис про філіграні). Лист не має конкретного адресата, видно, що текст на ньому – відбиток через синю кальку (хоча друга сторінка – написана синім чорнилом), отже подібних звернень було надіслано декілька. До листа додається квитанція поштового переказу – друкований трьома мовами (німецькою, польською та українською) бланк із заповненою чорним чорнилом частиною місця призначення – «Урядъ парохіальный Шляхтова о. п. Щавниця». Підставою для звернення священника стала потреба фінансової допомоги для зведення нового греко-католицького храму в селі та обґрунтування важливості для цієї околиці мати свій храм.
Шляхтова нині ‒ село в Польщі, у ґміні Щавниця, яке до середини 1930-х років було найзахіднішою точкою суцільної української етнічної території.
Ці села існували ще з часів Галицько-Волинського князівства. Про це твердять назви тутешнього потоку ‒ «Руський Потік» і дороги через Шляхтову – «Руська Путь». 1340 р. за короля Казимира ІІІ підпали під панування Польщі, а 1391 р. – грамотою короля Ягайла і королеви Ядвіги були віддані, разом з іншими поселеннями т. зв. Мушинського ключа, у власність краківського єпископа Іоана і його наступникам за заслуги перед королівством.
Згодом Шляхтова була у володінні князів Острозьких, князів Любомирських (із 1600 р.), князя Павла Сангушка (1741р.), а в 1828-1945 рр. – належала родині графів Стадницьких (згадуються у листі).
Найстарша наявна згадка про заснування місцевої парохії походить із 1542 р. До неї, окрім сусідніх сіл Явірки, Біла Вода і Чорна Вода, належали також і Щавниця, Коростенка і Новий Торг, які пізніше були латинізовані, а далі – й полонізовані (про деякі з асиміляційних методів йтиметься у листі). Хоча ще у 18 ст. їх населення трималося Греко-Католицької Церкви, що фактично означало приналежність до українства. А в 19 ст., наприклад, у Щавниці зберігалися назви двох сіножатей – «попова» і «дякова».
Ці терени в карпатських Бескидах є західним краєм Лемківщини (Лемковини), що розташована на території сучасних України, Польщі та Словаччини. Автохтонне населення, що здавна їх населяло, стали називати «лемками» десь із початку 19 ст. через часто використовуване слово «лем» (тільки, лише). Між іншим, існує гіпотеза, що вперше таку назву цієї етнографічної групи українців вжив у передмові до власної «Граматики руської або малоруської мови в Галичині» (1831) український письменник і філолог, греко-католицький священник, громадсько-культурний діяч Йосип Левицький (був парохом у Нагуєвичах, там і похований, у Дрогобичі ‒ названа вулиця на його честь, де 2017 року відкрито меморіальну таблицю). Самі ж лемки, як і інші етнографічні групи українського народу, історично називали себе русинами чи руснаками, що є етнонімом українців.
Далі подаємо оригінальний текст листа, щоб читач міг сповна відчути тогочасні настрої лемківського краю.
«Подъ Твою Милость прибҍгаемъ Пречистая Дҍво.
Мҍсто звычайно уживаного заглавїя ужилъ я початковы слова пҍсни церк. къ Пр. Д. Марїи а то для того щобы тымъ повнҍйше быти выслуханымъ. Бо хотяй я знаю що «дати» або «недати» лежить въ Вашей волҍ П. Т. Читателю, то все таки коли въ Имя Прч. Дҍвы просити стану безперечно численнҍйши жертвы поплывуть, а то тҍмъ радше що тутъ заходитъ «нагляща потреба помочи». –
Изъ взгляду отжежъ на тую наглящу потребу и предпочитаючи дорогу письменну надъ Коллектантовъ шлю тое писемце подъ строчку Вашу съ умильнымъ прошенїемъ: «Извольте ласкаво жертвовати що ласка на нову муровану церковъ въ Шляхтовой а перечитавши нисше наведени причины сли узнаете за отвҍтне то прошу и въ Своей парохїи а и межи знакомыми на нашу церковъ складку зарядити. ‒
Стара то пҍсня тая жебранина на церкви, она уже кождому надоҍла погадаете Собҍ – Слушна рҍчъ – признаю тое. Но и кождый Русинъ сли лишь въ Нимъ русске серце бьє, зарộвно менҍ признати муситъ, що я добре здҍлалъ пускаючи въ свҍтъ тое прошенїе а що такъ естъ постараюсь цҍлу справу о сколько можности якъ найкоротше ясно передставити. –
Церковъ въ Шляхтовой деревляна старенька 1681 г. создана грозитъ уже упадкомъ такъ що въ р. 1882 оказала ся конечна потреба стҍны той церкви стягнути 4 парами поперечныхъ бельокъ злученыхъ съ собою желҍзными шрубами. Прихожане числомъ 770 душъ сами не суть въ станҍ зложити отвҍтни фундуши бо суть дуже убоги а церковъ конечно ставити треба бо лишъ тая одна буде найсильнҍйшою охороною противко всякой можлывой латинизацїи. Треба бо знати що Шляхтова то послҍдне русске село въ западной Галичинҍ и стикае ся съ польскимъ Купелевымъ мҍсцемъ: «Щавниця» (зазначу, що Щавниця і донині – курортне місто у Малопольському воєводстві Польщі, з чудовим мікрокліматом та джерелами дванадцяти кислих мінеральних вод, про які вперше згадується ще з 16 століття – С. І.) гды есть прекрасный въ готицкомъ стилю вымурованый костелъ а недалеко него – бо о 3 кильом. русска, убога, темна до землҍ похилена церковця Шляхтộвска. Зъ другого боку суть ще 3 русски села, котори разомъ становять одну парохїю «Яворки» маючу своего священника и муровану церковъ. Нокромҍ тыхъ двохъ русскихъ духовныхъ посадъ на около суть сами поляки а до найблисшой духовной стацїи русской есть 9 миль. Словомъ есть то неяко «русска оаза» среди полякộвъ, на котору оскộлько зъ фактовъ судити маю наши «Bracia Polacy» апетитъ мають итакъ: ‒ Колибо 1892 г. за вплывомъ мого попередника О. Шумилы, Шляхтовяне добровộльно зачали складати грошҍ на нову церковъ – Двộръ старался тому перешкодити именно: Бывшїй «P. Rządzca Gostyński» намавлялъ вплывовыхъ Шляхтовянъ щобы церкви не ставяли але жебы ся прилучили до сусҍдной парохїи «Яворки» ‒ однакъ получилъ отъ хлоповъ отвҍтъ: «Мы хотяйбысьмо мали быти дҍдами то своего священника и свою церковъ мусимо мати». Цҍль той намовы ясна: щобы въ мҍсто двохъ духовныхъ посадъ была лишъ одна духовна русска посада окружена поляками а тогды еслибы мҍстцевый русскїй священникъ выҍхалъ зъ дому на кộлька день, заступати бы мусҍлъ «laćinski ks. sąsiad» и такъ народъ помаленьку привыкалъбы до латиньской отправы….. –
Въ р. 1896 старано ся конечно впровадити: «Siostrzyczki zakonnice» ‒ Графиня вд. Стадницка обҍцяла сама выреставровати помешканье, лишь щобы громада дала кавалецъ поля. Громада согласилась але поставила условїе щобы «закóнницы были русски» и для того не прїйшло до скутку. –
Видячи тїи Ихъ забҍги – въ р. 1897 постарался я отое що была перепроваджена розправа конкур. на нову муровану церковъ. Предложеный мною плянъ новой церкви вразъ съ кошторисомъ на суму 23452 зл. а 32 кр. принято. Почҍмъ Староство роздҍлило повысшу суму на стороны Конкуренц. але Патронъ заложилъ «Рекурсъ» /: а на «Siostrzyczki» то былибы гроши: а и гдекотори пộдмовлени Шляхтовяне – якъ могу такъ стараюсь подтримовати Ихъ духа – заохочую до Едности а маючи за собою цҍлу Раду громадску и бộльше якъ 2/3 части села маю надҍю що зможу начатое дҍло при помочҍ Божой до кộнця допровадити – Однакъ въ тҍмъ всемъ конечна менҍ есть Ваша помộчь П. Т. Читателю и то якъ найскорша бо сами Шляхтовяне не суть въ станҍ весь тягаръ поносити бо въ р. 1893 спалило ся до тла 32 господарҍвъ а въ р. 1897 спалило ся 7 господарҍвъ а Обезпеченых было лишь 3-хъ. Словомъ нужда велика. Тожъ шлю къ Вамъ прозьбу Русскїи Братя Патріоты будьте ласкави пожертвовати дещо на церковъ въ Шляхтовҍ яко датокъ конкуренцїйный за найбҍднҍйшихъ моихъ прихожанъ – Числячи уже напевно на Вашу приклоннộсть и патріотизмъ залучаю уже готовый переказъ – Всяки прислани жертвы отъ часу до часу въ Всчст. Епарх. оголошени будуть. – Поляки где иде о будову якого «Кosciółka» въ вост. Галичинҍ въ мгновенїю ока фонды назбирають, тожъ и менҍ нехай вольно буде ся надҍяти и числити на певну и скору помộчь у Русинộвъ Патріотộвъ, тымъ бộльше що ту иде не о кộлька душь але о цҍлу громаду русску окружену изъ всҍхъ сторонъ поляками.
Въ той милой надҍҍ коньчу той мой нынҍшный Отзывъ и поручаючися ще разъ Вашой благосклонной памяти зову: «Въ Имя Прч. Д. Марїи подъ Которой Ч. Покровомъ нашь св. Храмъ знаходится не откажите нашой прозьбҍ. –
Урядъ парохїальный Шляхтова дня 25-го лютого 1898.
Іоаннъ Хр. Дуркотъ Самост. Сотр. и Предсҍд. Ком. парох. въ Шляхтовой о. п. Щавниця. –»
У Шематизмах Перемиської Єпархії за ті роки знаходимо підтвердження даних щодо храму Покрови Пресвятої Богородиці у Шляхтовій: збудований 1681 року, реставрований – 1882. А також дізнаємось, що на 1898 р. Іоан Хризостом Дуркот – 31-річний одружений священник, який прийшов сюди на служіння 2 роки перед тим. Парохія налічувала 725 осіб, ще 45 – проживали у місцевостях Щавниці, Кростенко, Новий Торг, Закопане; латинників на парохії було 5 осіб, жидів – 3. Зазначено, що від 1890 р. збирають кошти на новий храм: на 1895 р. (ще за служіння згаданого у листі о. Михайла Шумила) фонд становив 1324 зл. 82 кр.; у 1896 р. (вже був о. Дуркот) фонд становив 1620 зл. 24 кр. (а загальний кошторис, як бачимо у листі – 23452 зл. 32 кр.). Ця сума не змінювалась упродовж кількох років, і, ймовірно, саме це спонукало написати о. Іоана таке прохання про допомогу до «руських Братів Патріотів» та якнайбільше розіслати. І принаймні один лист дійшов до нашого міста. Хоча з огляду на те, що бланк поштового переказу залишився разом із листом, можемо припустити, що звернення пароха лемківського села залишилося без відповіді…
Попри те, серед памʼяток сучасного села Шляхтова числиться мурована, збудована 1909 року, греко-католицька церква Покрови Пресвятої Богородиці, яка тепер перетворена на костел…
З того ж Шематизму Перемиської єпархії довідуємось, що стару дерев’яну церкву було розібрано у 1904 р., парохом у селі на час зведення нового храму був вже інший священник – 29-річний о. Іларіон Гела. У селі була 1-класова школа з українською мовою навчання, де було 76 дітей. А о. Дуркот перейшов на парохію до Лабової у тому ж Мушинському деканаті, де й помер у серпні 1915 р. Ще цікавий момент: від 1910 р. у Шематизмі зазначається, що мало не половина мешканців Шляхтової виїжджала до Америки (відома трудова еміґрація)…
Згідно Шематизму греко-католицького духовенства апостольської Адміністрації Лемківщини (була створена Конвенцією між Ватиканом та урядом Польщі у 1934 р. шляхом відлучення частини лемківських деканатів Перемиської Єпархії, що було більше політичним, аніж церковним кроком, для провадження політики полонізації, відокремивши їх від українського національного руху), у 1939 році в селі Шляхтова проживало 690 мешканців, із них – 640 українців, 35 поляків, 15 жидів. Греко-католицька парохія діяла тут до 1945 р.
А далі – Шляхтову не обминула доля інших лемківських поселелень.
У книзі, упорядкованій Євгеном Місилом, «Акція «Вісла». Документи» (є у нашій музейній бібліотеці), зазначено, що в 1945 р. більшість українців зі Шляхтової виселили до СРСР у село Хоростків на Тернопіллі, у липні 1947 р. – депортовано на захід Польщі 96 українців, а в жовтні 9 осіб, які уникнули депортації чи повернулися із місць висилки, було заарештовано й кинуто в концтабір «Явожно». Ще через три роки, у квітні 1950 р., 34 родини (103 особи) зі Шляхтової було депортовано до Щецінського воєводства.
Унаслідок вищезгаданих депортацій, у цілому, 2/3 лемків (близько 95 000 осіб) було переселено до УРСР, решту (близько 40 000) – на північ і захід Польщі. Зі Словаччини на Закарпаття та Волинь було переселено більше 17 000 лемків. На історичній Лемківщині залишились здебільшого лише лемки Словаччини та Закарпаття. У Польщі частина виселенців отримала дозвіл повернутися в долину річки Ослава (ґміна Команча), та все ж багато лемківських сіл на території Польщі просто втрачені.
Мені доводилось бувати у тих чудових краях і бачити залишки порослих чагарниками підмурівків зруйнованих осель чи храмів та старезні садові дерева, посаджені колись дбайливими ґаздівськими руками. Звичайно, добре, що нині деякі лемківські церкви збережені, як пам’ятки історії та архітектури, є музеями чи використовуються за призначенням релігійними громадами (і римо-католиками, і греко-католиками), та все ж більшість із них спіткала трагічна доля знищення…
І цей лист греко-католицького священника із віддаленого лемківського села – ще одне невеличке свідчення тривалих та численних асиміляційних заходів владної адміністрації щодо автохтонного населення, нібито «ненавʼязливих» і «лагідних», які через півстоліття закінчились остаточною депортацією українців із прадідівських земель…
«… чуджа краіна, як домовина».
Автор – Ірина Сенюра, молодший науковий працівник відділу фондів
Світлини – Ірина Сенюра
