«Довго щирими сими словами

 До людей промовлятиму я…»

Леся Українка.

Сьогодні виповнюється 155 років від дня народження найвідомішої Українки, яка не лише залишила глибокий слід у культурній спадщині, а й стала символом незламності духу, що надихає українців і сьогодні, у часи випробувань.

Дитячі роки Лесі Українки пройшли на Волині й залишили помітний відбиток у її творчості: «Маю занадто українську, а навіть спеціально волинську сутність», – писала поетка. Проте саме їй належить важливе місце в історії культурних зв’язків Галичини з Наддніпрянською Україною кінця ХIХ-початку ХХ століття.

Так склалося, що перші опубліковані вірші Лариси Косач «Конвалія» і «Сафо» побачили світ у Львові в 1884 році, в часописі «Зоря», коли авторці було лише 13 років. Тоді вперше підписалася вона як «Леся Українка», що став яскравим літературним псевдонімом поетеси.

Саме у Львові галицька письменниця Наталія Кобринська разом із матір’ю Лесі Українки Оленою Пчілкою в 1887 році видали перший в Україні жіночий альманах «Перший вінок», в якому переплелися твори письменниць Галичини і Наддніпрянщини, серед яких виступила і Леся Українка. Про поетичні спроби початкуючої поетеси схвально відгукнувся Іван Франко й відтоді її твори все частіше публікуються в галицьких часописах «Зоря», «Дзвінок», «Народ», «Хлібороб», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник».

У січні 1891 року, їдучи з матір’ю до Відня на лікування, Леся Українка вперше завітала до Львова, де зустрічалася з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Гнатюком, ознайомилася з галицьким політичним і літературним середовищем. Після зустрічі з нею письменник і громадський діяч Михайло Павлик пише до Михайла Драгоманова: «На свій вік це геніальна жінка». 

1893 рік став пам’ятним у творчій біографії Лесі Українки: у Львові вийшла її перша поетична збірка «На крилах пісень». Іван Франко відгукнувся на цю подію у журналі «Зоря»: «Ця збірка становить, без сумніву, найважливіший здобуток поетичний нашої літератури оригінальної за 1892 рік». Царська цензура заборонила збірку для поширення в Росії, тож Осип Маковей надсилає Лесі Українці це видання розрізненими аркушами.

Через шість років у Львові побачила світ друга збірка поезій «Думи і мрії», яка засвідчила подальше ідейно-художнє зростання поетки. Як писав І.Франко: «Від часів Шевченкового «Кобзаря» Україна не видала кращої збірки поетичних творів».

Відтак її зв’язки зі Львовом стають дедалі міцнішими: молода поетеса неодноразово приїздила сюди, а також запрошувала галицьких письменників погостювати в неї. Зокрема, в травні 1891 року І. Франко разом із дружиною та дітьми гостював у селі Колодяжному на Волині, а наступного року вона відвідала родину Франків у їх новій оселі.

Леся Українка була також чудовим перекладачем. У 1885 році Михайло Павлик видав у Львові книжку «Вечерниці (оповідання М.Гоголя)», яку переклала разом із братом Михайлом, а вже 1892 року вийшла «Книга пісень» Генріха Гейне в перекладі Лесі Українки і Максима Славінського. Цікаво, що Іван Франко, визначивши талант Лесі як ліричний, із цього приводу писав: «…переклади, хоч деякі й дуже вдатні, не додадуть свіжих листків до її лаврового вінка».

Леся Українка по особливому ставилася до Івана Франка. Як згадував її чоловік, музикознавець та етнограф Климентій Квітка: «Переїздячи через Львів, завжди до нього заходжала. Подивляла його розум, великі знання і незвичайну працьовитість. І справді, се був, може, єдиний чоловік на Вкраїні, що переважав Лесю в знанні західноєвропейських літератур». Їхнє особисте спілкування і листування було причетне до світу «святої поезії». Вважаючи, що «і нігтя його не варта», все ж вступала із Франком в інтелектуальні дискусії, якщо мала інше бачення певної проблеми.

Свої враження про Галичину та галичан поетка не раз наводила у листах та статтях, щиро переймалася проблемами і цікавилась громадським життям. Хоча в листах до М.Павлика зазначала, що хай її чорт вхопить, коли вона що-небудь розуміє у місцевих справах саме через вічне галицьке інтриганство й нещирість. Проте, відчуваючи принципову відмінність між Галичиною і підросійською Україною, зізнавалася, що їй соромно жити в Росії, варварській країні, де все вирішує цар, де відсутні найелементарніші свободи, і де за нею встановлено «негласний» жандармський нагляд. 

Цікаво, що Леся Українка навіть мала намір змінити своє постійне місце проживання на Львів. Коли ж Михайло Павлик порадив їй зректися будь-якої політичної діяльності, «аби вас не могли чіпати», – вона обурено відповіла: «Я хотіла б знати, як се я маю розуміти? Невже так, що в Галичині я мала б ще «тихіше» жити, ніж на Україні? Коли так, то се страшна жертва душі… Ні, друже, я не можу обіцяти, що буду жити на вільній землі тихіше, ніж жила на зовсім поневоленій»…

Так склалося, що її чоловік отримав посаду в Грузії, і їй вже не судилося ще хоч раз побачити Галичину, хоча зв’язки зі Львовом не перервалися – поетеса продовжувала співпрацю з редакцією «Літературно-наукового вісника», надіслала свій поетичний цикл «Триптих», присвячений своєму вчителю й другові Іванові Франку. 26 травня 1911 року видатну поетесу обрали членом Товариства прихильників української літератури, науки і штуки у Львові…

Померла Леся Українка 19 липня 1913 року далеко від батьківщини – у грузинському містечку Сурамі, похована в Києві на Байковому кладовищі, поруч з рідними. Іван Франко надіслав на адресу Олени Пчілки телеграму такого змісту: «Пам’ять дорогої покійниці записана в моїй душі незатертими слідами. Честь її пам’яті»…

Геніальній поетесі встановлені пам’ятники, відкриті музеї та меморіальні дошки не лише в Україні. Пам’ятають славетну волинянку і галичани – у міжвоєнний період видавались її твори, проводились різноманітні урочисті заходи на її честь. Зокрема, про це свідчить музейний артефакт – оголошення про те, що «Союз українок улаштовує… Ширші сходини присвячені памяти Лесі Українки», який відбувся 3 листопада 1933 року, у 20-ті роковини смерті.

Ще одна унікальна музейна пам’ятка – поштова листівка «Українські письменники» з автографом Олени Пчілки, видана часописом «Рідний Край» в 1911 році, на якій зображені Леся Українка, О.Пчілка, М.Коцюбинський, В.Стефаник, Г.Хоткевич, В.Самійленко та М.Старицький. На звороті – присвята редакторки часопису: «Панові Буді, по його просьбі, надписую сю картку, – та ще й через те, що бачу в його душі українця. Дай Боже бачитись! Олена Пчілка, Редакція Рідн.краю 1911р. Мая 31^го».

Із плином часу образ Лесі Українки використовувався для формування радянського канону української літератури як «співачки досвітніх вогнів», викривлялися факти з життя поетеси та заборонялися деякі її твори. Водночас 100-річчя від дня народження поетки відзначалося дуже урочисто, тоді ж було заснована щорічна літературна премія імені Лесі Українки за кращий твір для дітей.

Особливим у вшануванні пам’яті геніальної поетеси є внесок української діаспори, завдяки якій слово Лесі України звучить на всіх континентах, збережена і згодом передана в Україну її архівна спадщина…  Фото 8.

Леся Українка в умовах складного історичного часу зуміла зберегти віру в українське майбутнє і залишити по собі невмирущий слід. Нині відкривається щораз більше образів та аспектів її особистості, а твори, перекладені багатьма мовами, продовжують надихати читачів і митців у всьому світі своєю глибиною, силою та красою.

Авторка тексту та світлин – Зоряна Кордуба, завідувачка відділу історії.